Оцього, синього. Оксамитового.
Якого не торкнешся руками.
Босоногі чорновбрані монахи
З думками про святого Стефано
Торкаються п’ятами каміння,
Відчувають, як будуть вони мурувати
Руками пошерхлими книжників
Кам’яні суцвіття каплиць.
На вулиці Двадцятого вересня
Відкрита Небесна Брама.
Відчуваю, що я був колись дверима
У світ кольорових ілюзій
Та чорно-білих снів-дерев.
Пальцями запитував ребристу мушлю
Cerastoderma edule:
«Про що ці три тисячі літ
Країни Сатурна? Для чого?»
Місто, в якому каміння висить в повітрі,
Місто, в якому гора зазирає в море
Місто, в якому достиг виноград казок
В амфорах.
Місто не хоче літати,
Місто не хоче падати,
Місто, яке хоче бути у снах монаха Козімо.
Між орбітами Кроноса.
Мандри – це спроба стати лицарем
У нічній варті аптечних слів
Середньовічної латини алхіміків.
Відчуваю, як місто спить,
Відчуваю, як місто прокидається
І називає мене Ясоном.
Руно-сонце. Над Ріміні.