Виводить ці рядки в напівімлі…»
(Гійом Аполлінер)
Цієї безсніжної зими душа прагне липкої прози – солодкавої і тяглої, наче медова офіра. Хочеться писати річкові есеї – непередбачливі, як гірські потоки. Хоча кожен потік передбачливо вливається в затоку свідомості. Але жадається саме творити есеї – втілювати їх громади слів на папір – білий як сніг – якого бракує, якого нема. І то саме есеї – не готичні новели густою палітрою свинцево-оливних фарб Франсіско Хосе де-Гойї, і не сюжетні оповідки неврозів модернової людини – жовті, як кульбаби в травні, і навіть не важкі декадентські романи, що тонуть залізними дірявими кораблями у глибині часу, важкі, як сира земля, а саме легкі повітряні есеї. Є в них щось бджолине, щось воскове – ліпи що хочеш. Хоч коника осідланого (скачи собі за синій виднокіл), хоч ляльку сліпу (розмовляй з нею про що хочеш), хоч свічку (яку будеш потім спалювати вогнищем чергового автодафе, розрізаючи темряву ножем охряного гострого світла.
Зимові есеї – це окрема тема у нашому поствізантійському світі. Хоч дехто і впевнений, що це хворе дитя варварства і ромейських апологетів (Візантія – хто ж іще) десь ще агонізує. Десь – у неправильних хворих землях. Але де там – то хазари, Золота Орда, охрещено чудь. Це Воно агонізує. І так легко передбачати майбутнє – бо все повторюється. І все вже було. І це так гостро відчувається, коли зима безсніжна і все оголено, ну геть все – нерви, люди, дерева, кам’яні будинки, степ, людське безглуздя.
Зимові есеї особливо соковиті і смакують опівночі, коли хочеться гарячого чаю і теплих думок. Вони як зимові яблука, що долежали в пивниці до своєї пізньої стиглості – і не замерзли, і не попсувались чорнотою, а налились цукром. Зимові есеї – вони як бджоли, що несуть цілющий мед у вулики нашої свідомості. Саме бджоли, а не різнобарвні важкі джмелі, що прокидаються раніше за всіх і збирають те, що іншим не вольно. Джмелі – то повісті. Я часом думав, що зимові бджоли – то сніжинки морозного снігопаду – жалкІ літуни вуликів зими. Але де там – то есеї. Ми ж бо не двірники і не охоронці зимівників – ми творці текстів.
Кожен есей – а зимовий особливо – має бути в якомусь контексті. Цим контекстом може бути епоха – час. Або хоча б годинник на руці – часомір. Мірило того, що виникло раніше всього сущого. Чи не вперше в історії нині народжуються есеї без контексту. Есеї самі по собі. Які можуть однаково бриніти прозорими крилами, що в епоху Нерона, що в часи графа Каліостро. Ми до цього не звикли. Нам це як лезом по пучках безіменних пальців: і боляче, і недоречно, і не зрозуміло за що. І головне – мордує питання – навіщо?
Може нам і важко про це думати і писати, але ще важче було їм – тутешнім есеїстам ХІ століття. За спиною вічний неспокій, а попереду нескінченне угро-фінське море: дикий край, що не мав історії. Ні початку, ні точки відліку, ні теперішнього, а значить, і ні майбутнього теж. У нас хоч була візантійська точка відліку – чужа, але усвідомлення першопочатку. А там? Там – де сонце забарилось визирнути з-за виднокраю? Майбутнє там стає минулим навіть і не почавшись. О, навіщо, навіщо, ми принесли в той край сенс? Невже для того, щоб той світ зліпившись і отримавши якусь форму, вже напівцивілізований перетворився на пухлину нещасної планети і зжер нас?
Минулі п’ять років з хвостиком були роками світу Ернеста Гемінгвея. Все тут знайшлося і знайшло себе. І дзвін, що гудить по тобі, і Україна, що перетворилась на острів в Океані, і нескінченна корида – пісок і жадібні очі юрби, і свято, яке завжди з тобою – бо кожен день як останній, а значить свято… Ще трохи «Снігів Кіліманджаро» - бо сенс знайдено і одкровення прийде, нехай хоч і в останню мить, і трохи «Прощавай, зброє» - після демобілізації, звісно. Ну, трохи ще Ремарка, так, на додаток, бо на східному фронті без змін. Нині ж час «Боярині» Лесі Українки і ще більше Гійома Аполлінера – всього, від «Алкоголів» до останніх сумних верлібрів. Хоча Дніпро ледь-ледь нагадує Сену, і міст Мірабо ніхто над ним не збудує. Але вже є ностальгуючі закохані на цьому неіснуючому мості і все те, що звучить у пізнього Аполлінера – нинішній літературний світ – це чорнильниця, яку зробили з гільзи. Її не хочуть приймати на пошті, коли автор раптом захотів свої фронтові спогади відправити додому запаковуючи їх замість картону чи поштового паперу в старі газети. І лишається, як старий солдат Гійом, писати листи Лу – існуючій чи неіснуючій – байдуже. Бо листи в порожнечу. Може вона зрозуміє, які квіти цвітуть біля шанців на війні, як читається Дікенс під звуки ворожої канонади. А потім раптом сказати:
«Та я не скаржусь я радію долі
Наперекір всьому наперекір тобі
Я поверну ще поверну втікачку Лу…»
І писати саме так – без розділових знаків. Бо і без тебе вже розділили тексти на «до» і «після». Вже і без тебе вкрали в тебе найдорожче і продовжують красти, що лишилось. Там – у мішку спогадів. А рідний край? Отой, де Савур-могила? Отой степовий і незабутній, отой – наш. Невже теж як Аполлінер:
«Радісінький що виїхав не вернуся назад
Хоч за чотири дні втомився від дороги
Повір я не в зажурі я веселий так
Щасливий і сміюсь римуючи рядки…»
Невже ми ще здатні бути щасливими після всього пережитого? Тоді чому нічого не забувається, а інколи і не пишеться?
Таке відчуття, що снігу не буде вже ніколи. Хіба що в Антарктиді, і то дозовано. Собача зірка Сіріус перестала бути містичною – перетворилась просто на холодне око Порожнечі, що глипає на нас неприкаянних і віщує собачі дні – нові злі часи. Добре хоч перетворився з Невблаганного на мале цуценя. Великий Пес став віщуном мисливця, а страх десь там – бігає малим песиком. На нього ніхто не зважає. Не боїться ніхто і нічого. З вічним тем для есеїв та верлібрів лишилися теми Смерті та Вічності. Може тому, що безсніжною зимою пасує писати про неіснуюче: ніякої смерті немає – то все ілюзія. І все має свій кінець, навіть Вічність. Парадоксально, але факт.
«Прощай моя Лу прощай
Небо сивіє…»
Це тоді і це в нього небо сивіло. А в нас воно вже давно посивіло. І ми чекаємо невідомо чого – може того, що напишуться нові тексти. Колись вони писалися кров’ю на снігу. А нині де там того снігу. Хіба читати Петрарку і мріяти. Про Вітчизну Загірну.
«І ось я небесного кольору до самого вечора
Зіллюсь з небокраєм і добре так на душі…»
Отак. І ніяк інакше. Думати про захмарне, коли все це триває. Це. Це в Аполлінера була «нудьга осені», бо дощава зима в Провансі зазвичай. А в нас не Прованс – не мрійте. «Тобі в старому світі стало душно…» Справді задуха – хоч і зима, а задуха. Гійому там – в світі модерну, який чомусь раптом постарів, а мені нині – коли все старе, нікчемне, віджиле вилізло на поверхню. І хочеться хоча б в світі літературних фантазій це здолати. Нині тексти компактні – словам тісно. Слова задихаються в оцій гущавині сенсу і змісту. Всі ми тутешні і для нас Сена – то річка вітчизняної копії Парижу – якщо не Бистриця, то Уж або Буг. Місцевий Мірабо лишився аристократом духу і його манери республіканця награні. Про монархізм він щось чув, але це настільки протирічить його анархічному вихованню, що годі думати про роялістську змову. Хтось знає, що Вітчизна загрожена, але робить вигляд, що його не цікавить ніщо крім горнятка кави. Хтось про це репетує мало не щоденно, але саме поняття «Вітчизна» в його голові туманне. Але є ще люди, які творять Вітчизну в своїх текстах. І є люди, які підуть на смерть за неї, якщо знову це буде потрібно. Такі от реалії безсніжної зими. А ви кажете, що примули знову цвітуть на клумбах – і то серед січня.
За поребриком, звісно, суцільний Кафка та Оруел – і морок абсурду гусне. Але я не про це. Я про те, що нині наше життя це продовження тексту, а текст це продовження нашого життя. Ми пишемо літературні твори не тільки на папері чи моніторі, але і на білих сторінках дня і чорних сторінках ночі. А в кого який виходить текст – це вже залежить від сміливості і чесності автора. Бо ми люди модернізму. Ми живемо після епохи модерн. Постмодернізм проминув як марево, як тінь, як видиво веселки після дощу – ми навіть не встигли зрозуміти що це.