і зачинити їх не зможе ніхто.»
(Апокаліпсис. 3.8.)
З передової в табір приїхав капітан з кумедним прізвищем Їжачок. У нього на формі (крім інших всіляких шевронів) так і написано «Їжачок». Капітан має смішне прізвище, але дуже сумні очі. Приїхав разом з солдатами – вже третій раз за останній місяць – за зброєю, технікою, набоями – але зовсім з іншими солдатами. На передовій на нього чекають як на бога – йдуть важкі і жорстокі бої. Гостро не вистачає зброї, набоїв, техніки. Очі як два бездонні колодязі: «Ти пам’ятаєш отого високого солдата? Його вбили. А пам’ятаєш отого, що любив постійно жартувати? Йому відірвало руку вибухом міни...» І розповідає, розповідає, розповідає... Втомлений воїн потріпаний боями – на передовій відколи почалась війна. Родом з Миколаївщини – степовик, так само як і я. На телефоні в нього замість дзвінка якась пісенька про те, як він вбив сепаратиста на спаленій землі. Щасти, тобі капітане! Лишись живим зі своєю мінометною батареєю, повернись додому неушкодженим.
Вночі капітан сильно кашляв і марив про наступ. Зранку знову поїхав на передову – з мінометами та солдатами – такими ж втомленими війною як і він сам. Чомусь по телефону він просив називати його «Дорога». Певно, позивний. А може він інтуїтивно відчув, що кумедні слова і смішні прізвища на цій війні недоречні. Як і в моїх етюдах. Але сміх і посмішки все одно закрадаються в мій текст, як їх не жени, як би мені самому сумно не було. Тексти про війну (як і будь-які тексти) живуть окремим життям від автора. І нічого з цим не зробиш.
Коли я їхав черговий раз на вогневу – на цей раз з «Піонами» - мені згадувалась ікона ХІІІ століття яку я бачив в музеї в місті Рівне. Я колись під час візиту в дивне місто і дивний тамтешній музей годину зачаровано споглядав той образ, і зараз, на фронті, ікона, писана густими фарбами середньовіччя на дереві часто згадувалась мені. Написана в найтемнішу, найпохмурішу епоху Русі, ікона світилась не безнадією і відчаєм, а внутрішнім світлом, дивовижною силою духу, спокоєм, просвітленістю. Важкі часи іноді породжують неймовірний злет духу в висоту Неба. Якщо хтось (хоч хтось) лишається, хто може літати.
На війні інколи писалися дуже різними по своєму ментальному світу поетами і письменниками геніальні твори. Або після війни, тими, хто це все пережив, побачив і вижив. Згадуючи цю ікону я розумію для чого і в ім’я чого я готовий віддати своє життя: я захищаю ось це – ось цю ікону, ось цей дух втілений в цю ікону. Сепаратисти – це варвари, дикуни, невігласи, що знищують все, всі надбання людської культури, що творились тисячоліттями. Хтось мусить стати на шляху цієї орди – спробувати зупинити цих геростратів – навіть ціною свого життя. Я часто думаю: ну, які ще звірства і злочини проти людяності мають зробити сепаратисти, щоб світ нарешті зрозумів – це дикуни, це нелюди. Що мене найбільше вражає щодо поведінки сепаратистів, так це те, що вони не забирають своїх вбитих солдатів, так і лишають їх на полі бою і вони лежать там місяцями. А більшість з них – кадрові військові російської армії. Для них люди – сміття!
Свої нинішні «самоходи» я називаю «Піонами». Не виходить в мене називати їх «Півоніями», як це було б правильно українською. «Півонії» - це занадто лірично і сентиментально. Крім того в слові «піон» є щось квантове, ядерне – не тільки квіткове. А тут – металевий динозавр. Земля здригається – стався маленький землетрус: це ми з «Піона» стрельнули по сепаратистам. Чи то правильніше по москалям. Всіх сепаратистів місцевих давно повбивали. Проти нас воюють тепер зайди – професійні військові. Називаємо їх «сепаратистами» за звичкою. До сепаратистів в мене не лишилося інших почуттів – нічого крім лютої ненависті. Я не сприймаю їх як людей. Я так далеко можу зайти, але нині мушу виконувати накази не думаючи – так легше. Я вбиваю сепаратистів – мені стає від цього легше на душі – після кожного вдало пострілу. У перервах між боями і завданнями я часто згадую капітана Їжачка і думаю: всі ми капітани кораблів буття, що пливуть по океану часу, падаючи в безодні між хвилями. Всі ми наказуємо здіймати вітрила і плисти в невідоме, хоч вітер і шматує полотно на щоглах.
Капітан Їжачок не хотів розповідати мені про своє минуле. Він сказав, що всі ми живемо тільки в теперішньому часі. Минулого не існує – отож нема чого про нього думати. Зараз війна. А може війна була завжди і мирного часу ніколи не було? Може це все нам тільки здалося? Може всі наші спогади – це вигадка? Я слухав його роздуми і мені хотілося запитати: чому ж тоді тобі так сумно, капітане? Чому оця війна для тебе все таки чужий світ, хоч ти так вжився в нього? Але капітан Їжачок по своєму правий: час минає без вороття. Ніколи вже не буде того міста Сніжного сімдесятих років, ніколи ліс і балка біля шахти не будуть сприйматися як загадкові казкові джунглі, де живе безліч таємничих істот, ніколи терикон не будеш ти сприймати вулканом, а шахту таємничим входом у підземний світ. Та й немає вже ні тої вулиці, ні того будинку, де жили дід і бабуся, ні того кудлатого пса, ні тої шахти – все давно стало руїною і пусткою. І в тебе немає вороття в минуле, немає і не буде навіть можливості поїхати туди і подивитися на пустку і руїни, пошукати стежки, якими бігав в дитинстві. Ми всі у пастці сьогодення. Наш світ зруйновано. І ми всі прекрасно знаємо: хто і навіщо його зруйнував.
На картині порожнеча між образами важливіша за самі образи, в музиці тиша між звуками важливіша за самі звуки. Ми заповнюємо цю порожнечу поривами власної душі, домальовуємо, доспівуємо, живемо там. Так і на війні – перерви між боями та обстрілами важливіші за самі бої – ми живемо там, думаємо, осмислюємо світ і себе в ньому.
Капітан Їжачок якось сказав: «Не люблю воювати взимку!» А хто любить? Цей вбивчий холод і крижане місиво під ногами. Згадуючи капітана Їжачка, я, здається, починаю розуміти, як ми змогли зробити неможливе – воювати і зупинити такого ворога, таку орду і навалу...
Після від’їзду капітана Їжачка з командою приїхали з передової солдати з Бердичева – теж за зброєю і технікою. Я знав, що це за солдати: вони вже вісім місяців на війні, пройшли через Савур-могилу та Іловайськ, виривались з боями з оточення, тільки в одному з боїв знищили 17 танків ворога. У хлопців давно і остаточно дах зірвало – абсолютно відсутній страх пед. смертю: їм що зараз на вірну смерть піти, що піти поспати – все одно. Зав’язалась у мене з ними розмова – весела й невимушена. Але ні слова про війну! Говорили про Бердичів – різні історичні побрехеньки, жарти і анекдоти сипались жменями: про те, що газовану воду та сучасний чоловічий костюм придумали саме в Бердичеві, про те, що це місто було колись більше за Париж і, безумовно, для світу було важливішим за відсталий середньовічний Париж. «А Ви знаєте, в Бердичеві до революції було 60 синагог!» «А ось і ні! 60 синагог було не в Бердичеві, а в Станіславі, а в Бердичеві було тільки 59 синагог, і то ота на Житомирському шляху не рахується – її будували, будували і так і не добудували, крім того фактично за межами міста!» Який абсурд! Людям завтра їхати в саму м’ясорубку, а вони розповідають смішні історії про своє містечко і сперечаються яка була кількість культових закладів. Ні, цей народ непереможний!
P.S. Прізвища і позивні змінені, звісно...