До дивної тиші…»
(Пауль Целан)
Ми тужимо,
Бо майбутнє здається вигадкою:
А там тиша – довершена й повна
Як чаша після дощу
В хащах папороті:
Не журись, синьоока Кассандро!
Стокриле мовчання
Ще запанує у місті трави і весни,
Де тільки шелест і тріпотіння крил
Метеликів:
Дім забуття полишать тіні вітряних брам:
Не схожі на себе, в капелюхах крислатих.
Флоренцію згадую як жовту троянду
Над якою гусне оксамитове небо:
Дихати липневими сутінками.
Коли припиняється дощ
Припиняють ловити краплі в пригоршні
Діти жовтих кульбаб –
Тоді тиша стає музикою –
Піснеспівом глибокого сну.
Передчуваю тишу в місті камінному,
Пророкую шелест трави
І шепотіння квітів вероніки.
Бог наказав нам випити чашу –
Літній дощ і вино – для будівничих Трої.