Мілина: на… на…
Але й забирає:
Постійний приплив
Потопенько любив
Кілка обертає
На сталагміт.»
(Шеймас Гіні)
Північ: надто холодна роса
Змушує поважати
Требу вершити
І то не прозору – вохряну
Духу води.
Дух води забирає
Тепло крові моєї –
Гарячої крові ірландця,
Примушує думати
Чи то згадувати,
Чи то забувати,
Чи то просто шепоче:
«Ви всі – діти півночі,
Ви – рудочубі кельти,
Діти священних каменів –
Байдужих менгірів:
Байдужих до пристрасті,
Діти човнів шкіряних – пливіть.»
Дух води
Нуртує у венах моїх,
Нагадує, згадує: «Наразі
Не потопельник ти поки що,
Допоки твердь водою не стала,
Не перекинулась озером,
Нарізай торфовище куснями,
Магдебурку копай,
Грій свою кров,
До жару розпалюй
Серце-вуглину.»
Дух води,
Що причаївся в прозорості озера,
У зябрах форелі,
У важкості хвиль
Дорікає щоденно:
«Все у вас обертається на рушницю:
Перо і рискаль,
Роги оленя й цеглина.
Все. Між живоплотами Ольстера.
Ах, перепрошую, Улада.
Горбатого Деррі.
Ви так шанували
Так довго ваші священні каміння,
Що подумали –
Серця теж стали камінними,
І вони не вразливі для куль.
А вони лише жменьки плоті,
Крові живої келішки…»
Дух води все шепоче,
Камінь холодний мовчить,
А ми все стріляємо –
Там, на пагорбах Ольстера, ах,
У серця одне одному.
У серця…