наче медуза, засліплює
запалене око
лампади.»
(Федеріко Гарсія Лорка)
У Місті Медуз – там під хвилями часу,
Там в глибині життя нашого невизначеного,
Коли в темній, коли в каламутній,
Інколи (коли сонячно) – то прозорій,
Все так слизько, так огидно і так оманливо,
Так холодно і так байдуже (навіть істина),
І так обпікає новина кожна,
Кожне слово самодостатнього горожанина,
Так сліплять очі оті ядучі шмарклі,
Оті жалкі газет щупальці,
Оцей отруйний слиз телебачення,
Оці нетривкі парасолі бургомістрів,
Оці тенета їхніх керманичів,
Оці мудреці їхні – холодці плаваючі,
Споживачі планктону офісного,
І пірнаючи у цей світ незворушний
Істин банальних і огидних вигадок,
Гадалось-думалось: та чого б це
Мені на них ображатися,
Чого б це мені отим містом бридитись:
Бо не люди ж то, а медузи –
Будуть вони слизувати й плодитися,
Аж поки хвилі їх на берег жаркий викинуть.