Про тих істот, що щасливіші смертних…»
(Вільям Батлер Єйтс)
Шеймасу Гіні. Щиро.
Час рахувати вальдшнепів,
Час рахувати кожен шматок торфу
Між двома світанками і
Двома спалахами вогню
У цегляній пічці з високим комином,
Доки не почалось полювання,
Доки лисиць хвости пухнасті
Червоніють, як листя кленів,
А кулі – гирьками у долонях
Вагітніють смертю банальною
(Як на шальках терезів
Важчає завтрашній день
Мірою і динаріями
У руці чорного вершника)
Серед мурів замку Мечів
Пейлу блідого:
Кожному есквайру могилу,
Кожному графу склеп,
Кожному віконту дідизни шмат
Від нього – від Олівера.
Серед мурів замку Мечів –
Вотчини давно мертвого архієпископа,
Схопленого інквізицією,
Так само незатишно копачам картоплі,
Як незатишно квакам зеленим
(Не квакерам, ні, вони не тутешні)
У шлунку білої чаплі,
Що летить над озерами
Прудкої форелі червоних плям.
Добраніч, Шеймасе!
Добра безсонна ірландська ніч,
Ти як завше, ти знову занурюєш
У чорнильницю днів і ночей
Рушницю пера.
Птахи перелітні літер
Знову рядками на полі паперу
Білому,
Як сніги сорок дев’ятого року
(Сторінки-торфовища).
Гаряче
Від слів твоїх повітряних-вітряних,
Як жарко від печі старої хатинки,
Що стоїть серед пустищ
Ірландії.
Шеймасе! Ти пишеш рядки восени:
Вічної осені ночі й дощів: таки нашої.
Серед ночі будь-який вірш
Стає невловимим на дотик
І в темряві тане.
Для тебе пітьма домівка,
Свічка – сестра. Але де там. Але годі:
Таки сунуть мішки пацюками
І покидьки Кромвеля синьобороді
Таки тут – за вікном. Бо більше їм ніде
Пантрувати за нами.
Налий мені чаю. Терпкого ірландського чаю.
Кинь туди жменю суниць:
Сухих, запашних і п’янких:
Збираних на болотах –
На тих самих де банші кричать,
На тих самих – вальдшнепових.
Шеймасе! Наша писемність
Є лише квола спроба
Не розчинитись в безодні
Ночі. У нашій ірландській глині
Надто багато нарито, накопано
І закопано, сховано
Чи то кістяків королів чи нас самих.
Шеймасе…
А там на болотах
Жінка блукає в зеленому платті.
Блукає, блукає, блукає…
Шеймасе! Ми напишем про це…
1988