Для Розпачу, свого хмурного сина,
Що хмарою звисає, на забій
Безжально віддає...»
(Джон Кітс)
Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:
Зневіри час – у чаші Сонця прах,
В серцях людей – стара примара – страх
Новим апостолом блукає пілігрим –
Старий поет: у торбі замість рим
Черствий кавалок істини. Кудись
Так хочеться безхатьку вознестись:
Хоча б туди – у Небо, де юрма –
Отара грішників товклася задарма.
А може й десь насправді серед слів
Філософ давніх істин не горів, а тлів?
Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
Поет осінніх рим де жовта кушпела
Шукає прихисток – не має він житла.
Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
В такому ж сірому подертому пальто,
Яке носив старий негідник Страх,
Ховаючись отут – у цих старих дворах.
А люди бавляться – у гру стару Життя
А все минає... Йде без вороття...