Що життя людське – це пустка,
А Місяць – сторож його?»
(Шеймус О’Коннор)
Він теж старий – оцей блідий дивак,
Він свідок і жебрак, та не сліпий, однак,
Цей сивий сторож тьми нічного неба –
Осінній місяць, привид і остання треба
Цих божевільних непотрібних днів,
Цієї пустки мовчазної, непотрібних слів.
Він теж як нагороду носить шрами
Років і космосу, глядач людської драми,
Він мислить вічністю і словом «бути»,
Він в дУші виливає келихи отрути,
І волоцюгою плететься у скорботні сни,
І каже на людей зневажливо: «Вони»,
І листя клена бачить сторінками
Старої книги, що пошерхлими руками
Гортає жінка – сива і самотня, і сумна,
І теж (як ти) сади минає, як трава
Стає високою, вночі, як птахи сплять
І навіть сови й ті мовчать,
Ти все спілкуєшся із світлом божевільних,
І з другом меланхоліків і диваків свавільних,
І ти йому повідав таємницю таємниць,
Бо ви обидва повелителі дурниць,
Обидва сивочолі диваки,
І зазирнувши у свічадо
Таки побачили віки…