Und wenn man sich sie in die Stube lädt…”
(Rainer Rilke)*
У часи античності – в часи гонорового Перикла, сумного Софокла і злого сміху Аристофана люди більше нагадували бджіл, а не полисілих мавп: цінували все бронзове і золотисте – від гарячого сонця до кольору людських тіл і вигнутих поверхонь глеків. Тоді вміли цінувати красу і вибудовували свій світ (з дозволу сказати, цивілізацію) гармонійним. Це стосується не тільки античної Еллади чи пихатого закону Риму (dura lex, sed lex), але і орієнтальних світів. Не дарма Конфуцій так цінував гармонію: ритуал для нього був фактором гармонізації діянь людей, а не законом суспільства. Це стосується цивілізації, а не світу варварів – байдуже якого: жаркого з його невблаганним піском пустель, що все поглинав, чи холодного і крижаного – світу вбраних у шкіру й хутро блідих і грубих бореальних людей-ведмедів. Так от, серед людей лагідного моря, запашного лавру і важких оливок лунала легенда про далеку ріку Ерідан і казковий незнаний світ за нею. Це на північ від скіфів та жорстоких андрофагів живуть блаженні гіпербореї. А що так за Еріданом – не знано, не відано. Казкова країна бурштину – такого ж сонячного каменю як електрон – метал поєднання ночі і дня. Я часто думаю, що легенди про Ерідан це відгомін переказів про Рейн (вибачаюсь, Рейнос чи то Ріназ) – ріки країни незнаної – Terra incognita. Ще Геродот (чи то вже Геродот) писав: невідомо, що там в глибинах Європи, опівнічній її частині. Гомер був впевнений, що там живуть люди, що не знають весла і назвали би його лопатою. Гомер просто ніколи не думав про те, що рибалки – це не просто орачі моря, але й землероби води. Вони не розгрібають воду веслами, а скопують, сподіваючись на сріблястий врожай. Еллінам були знані кельти – з їх точки зору володарі всього містичного і звитяжного, жорстокі дикуни, шанувальники незрозумілих богів. Тонка поетична душа кельта була грекам невідома. Так само вони не чули та й не могли чути легенди про дітей богині Дану, що шанували лісові горіхи та хвостату форель, вбачаючи в них символи і джерела мудрості. Так от, кельти називали землі і людей за Рейном Germani – ті, що живуть за Рікою – за Плинною. Може вони вважали, що Рейн це не просто вода, це сам час, що тече в море нескінченності і плодить у своїх верхів’ях плямистих пстругів. Для них світ за рікою був таким же далеким і чужим як і для народів моря світ похмурих лісів півночі. Степ ще якось нагадував їм море, його ще можна було зрозуміти: коні це теж кораблі, а номади теж моряки, тільки бородаті і пропахлі кінським потом замість солоного бризу. Але там – у бореальних лісових хащах – там справді щось незбагненне. Чуже по суті своїй. Вони навіть у найхимерніших фантазіях не могли уявити собі: ті землі можуть народити свого Орфея, що не буде товаришувати з дельфінами і буде прислухатися не до шуму морських хвиль чи їх відгомону в закручених мушлях, а до шуму вітру у верховіттях кремезних дубів та зажурених сосон.
Початок ХХ століття в Європі та Азії був глибоко антиаристократичним. В Китаї Конфуцій був забутий – мало не остаточно, в Японії самураїв стали сприймати не як аристократів меча та віршів («Серед квітів – вишня, серед людей – самурай»**), а як солдатів, що вдягнені в однаковий одяг і йдуть помирати – дружно. У старенькій матінці Європі, що розрослась раптом до небачених розмірів, як грибниця, охопивши жарку Австралію, Нову Зеландію – країну туманів, обидві кактусові Америки, нескінченний Сибір та бозна-які острови було ще гірше. Аристократичність стала чимось ганебним, її соромились, її зневажали. Навіть, якщо це була аристократичність духу, а не крові. Всім так хотілось наблизитись до якоїсь «простоти». Це Ян Гус міг кинути з вогнища в юрбу: «O sancta simplicitatis notas!» - «О, свята простота!», зневажаючи оцей примітив, а тоді – ні. Пройшло, як не як, 500 років з часів Великого Єретика, тут вже не до елегій – всі хотіли милуватись світосприйманням людини «від сохи», забувши, що і в тому середовищі є свої аристократи духу і свої невігласи – маленькі люди сірості.
Серед країн, в яких аристократичність письма (не тільки поезії) помирала особливо повільно, була Австро-Угорщина – ця стара «бабця Австрія», ця дивна трансформація германського світу (може тому, що була перенесена в свій час штучно з холодних і туманних берегів Ельби та Одеру на більш лагідно-виноградні береги Дунаю – цієї ріки вічної межі. Істр – це звісно не Рейн, тут можлива «гонитва до мосту», тут за ним номади степу, а не жителі похмурих лісів, але все одно). Ми звикли бачити в Австро-Угорщині лише військову машину Габсбургів – цих сторожів кресів християнства і європейської цивілізації взагалі (ах, ці османи! Що вони наробили! Вони скаламутили всю історію нелогічними псевдовізантійськими трансформаціями!), з якої не зле посміятися (Ярослав Гашек чи той же Імре Кальман). Кожна імперія потворна. Це аксіома. Це закономірність. Навіть Британська імперія набула все тих же потворних рис, що і Російська – потворна початково, ще з часів Батия. Австрійській імперії потворність була властива теж: служба цісарю, шандари і говенди, неповага до старовини підвладних народів і таке інше. Але Австро-Угорщина це ще був уламок аристократичної старої Європи – країни лицарства та менестрелів, а не тільки священних каменів варварів – будівничих космічних менгірів та дольменів. Принаймні, там панували витончена аристократичність в музиці та літературі. Не дарма Ґреґор Мендель – цей музика квіткових забав і одкровень спадковості виріс саме там – серед її тонкого мистецького світу. І ця от повітряна аристократичність в літературі мало не померла разом з меланхолійним Францом-Йозефом, чиї портрети прикрашали мало не кожен галицьких шинок. Далі все – галасливий Веймар, гіперінфляція, чорний джаз саксофонів, твіст, сінематограф, шансон, Едіт Піаф, комуністи, «Ми», «Котлован», Чарлі Чаплін. Але в цей же час аеропланів та електричних жарівок, патефонів та ікс-променів, пролетаріату та «білих комірців» жив останній аристократ захмарної поезії, останній Орфей духу – Райнер Рільке.
Поезію Рільке не прийнято аналізувати, не прийнято розшифровувати його алюзії. І не тому, що це неможливо в принципі. Рільке сприймають як останнього фантазера передодня апокаліпсису культури (коли хапаються за пістолет тільки почувши це слово), як адресата метафізичних листів, як символ агонізуючої класичної системи метафор (не дарма, мовляв, він свої останні твори писав в повільній агонії, помираючи від лейкозу). Тільки зараз Рільке повертається до нас – напівзабутим, чужим, екзотичним. Хоча Русь не була для нього абстракцією – Райнер в Україні бував і Дніпро чи Дністер для нього така ж тема як і Дунай чи Рейн. Елегії йому творилися в замках, могли б творитися і серед руїн замків: львівська цитадель в ті час ще не була таким похмурим символом італійських межичасів. Ми звикли поетичними рядками Рільке милуватися як музикою, а не питати себе: «Про що це?» А треба.
Я не критик. І навіть не філософ. Не мені пояснювати що і до чого в поезії, яка так до нас і не прийшла вчасно. До нас нічого не приходить вчасно. Навіть комунізм. Мав би прийти в часи Маркса і львівських барикад біля ратуші 1848 року, а прийшов у часи кремлівських людожерів і садистів. Як нам з усім цим не щастить – на цьому пароплаві історії: постійно не та погода і не ті рифи під кілем. А ми все не можемо набрати нормальну команду матросів. Я тільки читач. І трохи писака. Ну, зовсім трохи. Так, що не ображайтесь, що я пишу про Рільке. Я хотів написати про Орфея і вакханок, про Діоніса і нектар, який нам дарували боги. А вийшло про Рільке. Так судилось. Даруйте мені. І не тільки за те, що вечір настав.
Райнер Рільке самотній. Таким самотнім може бути тільки останній лицар доби трубадурів та честі. Він сам це відчував. Однодумці або бозна-де (далеко), існують тільки на папері – в листах, або це псевдооднодумці – люди, що тільки вдають розуміння, грають роль друзів. З точки зору Рільке людина завжди самотня. І не тільки коли справа доходить до смерті – це само собою розуміється. Смерть – справа самотніх. Людина самотня завжди. Одкровення ніколи не стають здобутками юрби – тільки геніїв. Юрба тільки здатна спотворити одкровення, перетворити його в ерзац, підмінивши поняття, спотворивши значення слів. Недарма він стільки всього писав про самотність:
«Ця самота – дощі неспинні,
Зринає з моря в сутінкові тіні,
З віддалини, що тане у рівнині,
Злинає ввись, до неба дороста
І з неба звільна на міста…»***
Автори переважно цураються самотності, вбачають у ній мало не прокляття. Тут же – оспівування самотності, як джерела одкровень, джерела натхнення і поезії. Це самотність добровільна, самотність відлюдника, результат втечі від божевільного суспільства, від людей, що втратили розуміння буття, в тому числі і розуміння Бога (ХХ століття стало століттям атеїзму, стоїки, що шукали шлях до розуміння Бога відішли в минуле і то, певно, назавжди. Модним стало епікурейство з його зумисним нешуканням шляху розуміння Бога, бо, мовляв, йому теж немає до нас ніякого діла…). Самотніми з точки зору Рільке є не тільки генії чи надлюди (це в Ніцше тільки на вершинах духу є холодно і самотньо, а внизу тепло), у Рільке самотніми є всі люди – навіть ті, хто в парі на одному шлюбному ложі, бо настала епоха самотності, епоха повного нерозуміння людей – кожен живе сам по собі, в своїй біді сам. Лишилась тільки ілюзія колективу, дружби, любові, зрештою. Спільна праця перетворилась в спільне рабство, де кожній самотній. А спільна війна в ілюзію спільної смерті. Ілюзію, бо смерть – це справа самотніх. Самотніми є не тільки люди, але і речі навколо людей. Речі та предмети для Рільке – аборигени якогось безлюдного для цивілізованих людей (не дикунів) острова, що живуть самі по собі, незалежно від мислячої людини:
«Як той, що до чужих морів пристав,
Я у тутешніх завше наче вдома,
Де незліченних днів одвічна втома –
Далечина незлічених постав…»
Оці от мотиви одвічного чужого – всі навколо чужі, все навколо чуже, нічого, що можна було б назвати своїм. Так почуває себе мандрівник викинутий хвилями на острів і змушений жити серед дикунів, що не розуміють ні мови його, ні звичаїв. У ХХ столітті інтелігент в кращому випадку Робінзон серед аборигенів. У гіршому – жертва, об’єкт полювання для здичавілих мисливців. І це при тому, що комунізм Рільке не зачепив своїм мертвим крилом залізного птаха, хіба його знайомих по перу, які самі про це ніколи йому не писали і не збирались писати.
Чомусь прийнято вважати, що німецький світ закінчився після Другої світової війни, бо бути в німецькій культурі стало ганебно і соромно, лишалося бути космополітом і творити світову культуру. Це насправді не так. Німецький світ завершився в 1918 році. Далі все – почався псевдонімецький світ, світ хворих містичних фантазій і новостворених міфів про те, чого не було. Рільке це відчув і пішов в єдину можливу втечу – пішов у свій світ. Бо цей світ, це світ де:
«… Бездомний вже не матиме житла,
Самотній завше буде в самотині,
Писатиме листи свої осінні,
Брестиме там, де жовта кушпела
Оповила алеї безгомінні.»
І це не тому, що прийшла осінь світу сього. Не тому, що час піти – будь-куди, навіть у Ніщо, або лишень піти зі світу ерзацу, а тому, що лишилися стежки і шляхи які ні для кого, якщо є десь парк споглядання, сад раю, то він чужий, не для тебе:
«Дві стежки ні для кого. В тій ході
Примареній тебе веде єдина,
І ти примарений, ти наче зник…»
І в цьому світі одвічної самотності, в світі, де Бог втомився і бачить нас як сон, єдиний досвід, який чогось вартує, це досвід смерті – досвід оцього останнього одкровення, досвід агонії свідомості, злиття чи то з Богом, чи то з абсолютом, чи то з порожнечею Будди. Але про цей досвід готі комусь розповісти. Якщо і є можливість повернутись і розповісти, то все намарно: ніхто не зрозуміє, ніхто не повірить:
«Нам цей відхід не знаний, той що є
Чужіння. Ми не маємо підстав
Ні захват, ні розлючення своє
Являти смерті, коли їй постав
Трагічний рот у голосінні де
Ще ми у світі граєм наші ролі…»
Світ в якому живе автор (він же літературний герой, бо в Рільке різні літературні герої це лише різні форми оцього «Я», що постійно змінюється, постійно трансформується, і є навіть не «друге я», а множинне я – кожна людина це багато світів, що перетинаються, переплітаються в клубок) давно втратив віру, саме розуміння релігії як такої. Світ став механістичним, світом матерії і все, і ніякого духу, ніяких злетів і недосяжну висоту чи занурення у таємні глибини містики. Навіть містика перетворилась в ерзац. Тому його релігійні пошуки ніхто не розуміє. Молитва стала чимось забутим – для всіх, тільки не для автора, не для самого Рільке:
«Моя молитва не блюзнірство, ні:
Це наче давні книги, де щодня
Тисячократно – я твоя рідня…»
У цьому світі автор ще має виправдовуватись, пояснювати. Що його молитва це глибинно, це сокровенно. А не фарс, не показний ритуал.
У ХХ столітті поет став не пророком, навіть не відлюдником, що ховає свої істини у темряві печер від ока нечистих, що можуть отруїти навіть сам Дух. Поет в ХХ столітті став жебраком:
«Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
Ти камінь, що не вклублиться ніде,
Ти прокажений, мавши калатало,
Ти той, що з ним навколо міста йде…»
Метафори Рільке інколи лагідні, але інколи страшні. Інколи кора дерева йому нагадує хвилі океану і відгомін давніх предковічних буревіїв, але інколи метафори страшні, бо головним рушієм життя людини у світі електрики та аеростатів став страх. Всепроникний і всюдисущий. Це в епоху лицарства всюдисущим був Бог – добрий і справедливий, а в ХХ столітті всюдисущим став страх – злий і несправедливий. Як російський диктатор. Тодішній чи не тодішній. Страх літає чорним птахом в людській свідомості. І тільки сильні здатні його здолати. Назавжди.
Рільке близька естетика буревію, краса буремної ночі. Бо в нову епоху надто багато буревіїв, що ладні зламати все. І треба не тільки вміти жити в цьому буревії, але і вміти творити під час буремної ночі, бо серця лицарів і королів, що лежать у саркофагах знову починають калатати, їх тіні ступають по непотрібному золоту і кинутих розсипах діамантів. І дзвони гудуть, хитаючись під поривами нестримного вітру. Нехай міста і собори повзуть крізь час кам’яними черепахами, час для поетів настав, бо для поетів завжди час настав – не залежно від епохи і обставин. Автор як поет усвідомлює своє призначення – навіть у світі, де він нікому не потрібен. Але автор має прохання до творця світобудови, бо жадань не дано не мати нікому:
«При власних далечах на чати
Постав мене, вчувати дай
Самотній камінь, добачати
Моря самотні, ще бодай
Понад річками йти…»
Далечі поета можуть бути лише власні. Чужі далечі бути і не можуть, та й не потрібні. Поет стає на невідому стежину Духу як стають на тверду дорогу прощі, навіть, якщо доведеться йти за старим сліпцем. Гомер теж був старим сліпцем, але бачив більше, аніж його зрячі сучасники. Навколо все одно тьма – тьма незнаного. І розгадати незнане нам допоможе тільки розум і відчуття краси:
«Згадаймо, як розгадувало тьму
Дитинство, коли в ньому день по дневі
Пливли години післяполудневі,
Зникоме й недоторкане – чому?»
Навколо буденність. Світ людей надто далекий від поезії, яка його оточує, яка вривається в його буття. Тому поет має бути подібний дзвону – бути вісником і нести людям заклик до істинного буття – не марнотного:
«… Бронзовий дзвін серцевину щоденно підносить
Проти шорсткої буденності – наче нове.»
Бо для поета все нове. Навіть осінь, що приходить з дивовижної регулярністю щороку, теж щоразу нова. І можна, звісно, усвідомити настання осені і просити творця завершити те, що вже відбувається чи відбулось:
«Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
Понад полями вивільни вітри…»
А можна просто оспівати те, що гідно пісні в цю пору дочасної осені.
Райнер Рільке справді останній Орфей. Під час Першої світової війни Поезія – Еврідіка померла. І Рільке як і личить Орфею спустився за рею в Тартар, вивів її знову на Світ Божий. І за це заплатив життям. Нині істинна поезія (не графоманія в стилі Дєм’яна Бєдного, а справжня поезія) живе завдяки йому – диваку Райнеру – мандрівнику у захмарні метафори.
Нині Рільке близький багатьом інтелектуалам, Рільке лунає (нарешті!) – не для всіх, звісно. Може тому, що нині Росія, яку він так любив, культуру якої він так цінував, знову перетворилася в імперію зла, поширює по світу війну і страждання, біду і зубожіння – як духовне, так і матеріальне, і тільки окремі мислячі люди протистоять цьому здичавінню. Так само, як і німецький світ в двадцятих та тридцятих роках століття двадцятого. Все повторюється. І мені шкода, що я мушу бути свідком цього. Рільке пощастило – він не побачив гріхопадіння німецької культури – він просто не дожив до цього. Багатьом із нас пощастило менше – ми бачимо нові сумні часи. Але мусимо протистояти цьому в першу чергу в царині духу. Рільке судилось стати останнім Орфеєм класичної культури. Його на берег – на скелястий берег його самотнього скелястого острова Духу викинули хвилі історії. Нині нам жити у світі, де Орфей лишився тільки у спогадах. І лишається виховати, виростити, виплекати, якщо вже не Орфея, то хоча б Діогена, що шукав би з ліхтарем людину у цьому світі продубльованого ерзацу. Світі псевдо.
Я пишу цей текст коли падає перший весняний дощ. Падає на квіти вишні, які щойно зацвіли. І мені, так само як колись Йоса Бусону шкода людей, що не вміють писати вірші…
Примітки:
* - «Вони щонайтихіші, наче речі.
Неначе друзі, звані віддалік…»
(Райнер Рільке)
(Переклад Мойсея Фішбейна)
** - さくらの花の中で、人々の中に侍があります – Сакура но хана но нака де, хітобіто но сака ні самурай ґа арімасу - давня японська приказка. Ще тих часів – не наших.
*** - переклад Мойсея Фішбейна. Тут і надалі в цьому есеї. У мене є і власні переклади Рільке, але вони бліді і недосконалі, ніщо в порівнянні з перекладами Мойсея Фішбейна – найкращим перекладачем Рільке всіх часів і народів, перекладача від Бога.