Тут-таки, - я заплітав її,
Я розплітав,
Я сплітаю її, розплітаю.
Я сплітаю…»
(Пауль Целан)
Коли мені бракувало зашморгу
Для нірвани солодкої,
Я зробив його з коси Береніки:
Як приємно тою косою вдушитися,
Зависнути на тій косі,
Сунувши в неї шию,
Між Землею і Небом,
Між солов’ями і рибами,
Між мовчанням і зорями.
І то байка, що до коси
Причеплений якір,
І Береніка русалкою
Зображає човна-бригантину:
Тільки не дерев’яну
І не вітрильну,
А бригантину плоті.
Береніко! Твоє корабель-тіло
Може виявитись плахою,
А може – тропічним островом
Між Раком і Козерогом,
Островом, що поріс гевеями та мандрагорами
Беладоннами та орхідеями,
А може виявитись кипарисовим пустищем –
Тихим, безвітряним,
Де приємно спочивати у затінку.
А я все плету її косу нескінченну,
Плету-заплітаю
Не помічаючи,
Що вона кольору порожнечі.