Ледве я до неї спрямовуюсь,
вона до мене приходить.»
(Кун Фу Цю Цзи «Лунь Юй»)
Якось
Коли ранок був туманним,
І його клапті білі і волохаті
Чіплялися
За молоді паростки бамбуку,
А чапля на далекому болоті
Мружилась у простір,
Бо навіть під ногами своїми
Не могла роздивитись рибу
У цій непрозорості.
Учні побачили
Як вчитель готував свій візок,
Пакував книги і пензлики,
Нікому нічого не пояснюючи.
Побачивши питання,
Що карбувалось в обличчях
Як в бронзовому дзеркалі літа,
Тих, хто називався його учнями,
Він відповів, що збирається
Їхати жити до східних варварів.
І хтось із юрби учнів
(Навіть не запам’ятали хто)
Вигукнув з відчаєм в голосі
(Мовляв, як же так, а ми?)
Чи може справді із співчуттям:
«Як же Ви зможете там жити?
Там же дикість!»
Але вчитель лише посміхнувся:
«Яка ж може бути там дикість,
Де буде жити шляхетний муж?»
І ніхто чомусь не зрадів,
Не сповнився піднесенням,
Не сказав, що хоче
За вчителем слідувати…
Тільки запитання
Так в цьому тумані й висіло…