І я з тої ж породи
Квітів вишневих.
Вітер їх обриває,
Сховатись… Втекти… Та куди?»
(Сайгьо)
Відверто кажучи, я очікував, що служити мене відправлять в такі глухі і далекі краї і в таку понуру частину, куди ще старий крук не заносив кістки жодної живої істоти. Яке ж було моє велике здивування, коли потрапив я в особливо секретну частину розташовану поруч столиці тодішньої неозорої імперії. Система десь не спрацювала. Я – онук «ворога народу», син політично неблагонадійного, сам політично неблагонадійний – і раптом потрапляю в таку особливо засекречену частину. Просто в системі теж працюють люди – їм теж буває лінь, вони теж помиляються чи недопрацьовують. На мить мені здалося, що я перехитрив систему. Але це було не так. Мене швидко вирахували. Але було вже пізно – про одну моторошну «державну таємницю», точніше про одне безглуздя і дурість системи чи може просто людей з лампасами я вже встиг дізнатися.
Як я потім довідався, вість про місце мого перебування дійшла навіть до міністра оборони і керівництво тодішнього КГБ. Почався страшенний скандал – певно комусь із нижніх чинів страшенно влетіло за «прокол». Хто би міг подумати – моя скромна особа, чия вина полягала тільки в кількох листках списаного паперу, скромній спробі написати кілька ессеїв стала предметом дискусій таких високопоставлених осіб!
За мною тут же почали слідкувати і крутитись навколо мене різні дрібні провокатори завербовані з солдат. Робили це вони надто грубо – я це встиг одразу помітити і оскільки це для мене було звичним явищем просто не звертав на них уваги. Я зрозумів, що незабаром з цієї частини мене відправлять кудись досить далеко. Що незабаром і відбулося. Але принаймні деякій час я встиг послужити в частині, де все підтримувалось в більш-менш нормальному вигляді як це і мусило б бути в тогочасній армії. Муштра, звичайно, була дика, вільної секунди в солдата не лишалось жодної, фізичні перевантаження були тяжкі, але армія, зрештою, такою і повинна була бути. Я не шкодую про ті півроку суворого гарту. Згадувався Р. Кіплінг:
«Швидко, грубо і майстерно за короткий шлях земний
І мій дух і моє тіло вимуштрувала війна.
І цікаво – що зробити здатний Бог зі мною
Більше того, що зробив вже старшина?»
Що найбільше запам’яталося – так це запах трави. Я ніколи не думав до цього, що трава така запашна і що так може людині кортіти впасти обличчям в траву і відчути її запах. Це я зрозумів під час п’ятнадцяти кілометрових кросів в ОЗК та протигазі і з повною викладкою. А коли нарешті пробіг ті 15 км задихаючись в гумі, скинув протигаз і впав на траву… Який в неї був соковитий запах! А яке духмяне було повітря! Я це відчув і зрозумів тільки тоді. І так було не раз.
Про цю військову частину назва якої рифмувалась зі словом «гестапо» солдати жартували: «Хто пройшов …. – не страшне тому гестапо!» Крім всього іншого частина була імені одного радянського генерала, якого в полоні в концтаборі фашисти замордували. Це теж було однією з тем солдатського зубоскальства – мовляв нас мордують так як його…
Пройшло майже 30 років з того часу – я сподіваюсь, що те про що я пишу давно перестало бути «військовою таємницею» і ніхто таких понурих планів ведення військових дій більше не виношує. І сподіваюсь, що я наразі нічого не розголошую. А страшна таємниця тієї частини полягала ось в чому – у випадку небезпеки захоплення столиці – Москви тобто – ворогом, ця частина знищувала столицю ядерними фугасами – щоб ворогу не дісталася. Точніше у випадку небезпеки навколо столиці закопувались на глибину 15 м потужні ядерні фугами і підривалися. При цьому утворювалися б воронки, що нагадували місячні кратери глибиною півкілометра і шириною в кілька кілометрів з шаленим рівнем радіації в середині. Для ворога це мало би бути нездоланною перешкодою. При цьому, звісно, хто не встиг втекти зі столиці і околиць – доля тих людей була б сумна і трагічна, хоча недовга. Згідно плану одні підрозділи ці бомби закопували, потім тікали щодуху подалі, інші в той час надсилали сигнал на вибух. При цьому встигли втекти ті що закопували чи не встигли – це навіть теоретично перевірці не підлягало. Командування і керівництво мало би в той час перебувати десь в глибоких бункерах. Кому тільки цей ідіотизм в голову прийшов?! Це ж ворогу і воювати не треба – сказати – ага, зараз ми столицю десантом захопимо! Бабах! І Все самознищилось.
Причому навчання періодично влаштовувались – ці ядерні фугаси – «бочки з огірками» на сленгу тієї частини вивозились зі сховища, закопувались в землю, налаштовувались на вибух, посилався сигнал (тільки замість бойового учбовий, тому бомби не вибухали, а тільки сигналізували, що команда на вибух отримана). Ну це ж повний жах. А якби щось не так спрацювало, чи якийсь мудрагель в погонах щось переплутав? Поруч в столиці мільйони людей працюють, живуть, ведуть дітей в садочок, а тут поруч якісь камікадзе у формі кольору хакі тренуються зі справжніми ядерними бомбами як би їх всіх зараз підірвати. Ні жителі Радянського Союзу – це були пелюстки вишні. Колись в японській армії була особлива різновидність камікадзе – «пелюстки вишні» - їх садили не в літаки, а в керовані бомби. Так і тут – люди накопичували засоби для самознищення. Світ початку вісімдесятих вперто бавився в самогубство.
Що мені ще запам’яталось зі служби в тій частині – так це один осінній день. Нас черговий раз відправили на тренування – ми розгортали радіостанцію і відправляли в ефір учбову команду на вибух. Мене відправили в ліс з автоматом сторожити, щоб ніхто в район тренувань випадково не пройшов. Навколо стояла тиша, з дерев падало з легким шурхотом жовте листя осик, а в високому холодному небі летіли журавлі і тужливо курликали. Я тоді склав кілька ліричних і сумних віршів.
Що цікаво, поки я не відчув за собою стеження мені вдалося досить химерно пожартувати. У тому взводі, де я служив, було багато хлопців зі східної України. Сержанти його жартома називали «петлюрівський». У іншому взводі було багато хлопців з західної України – його відповідно називали «бандерівський», ще був взвод, де було багато солдат з Дону – відповідно назвали «денікінський». Ще були «семьоновський» (по імені отамана Семьонова) та «колчаківський». Сержанту щось в голову зайшло – вирішив розважитись. Сказав мені навчити солдат петлюрівських пісень. Нема проблем – сказано – навчу. Щоправда, важко довелось з таджиками та казахами – українські слова давались їм тяжко – але навчились. І через пару днів маршируючи на плацу на «стройовій» підготовці взвод співав «…Слушний час кличе нас, нуж бо враз сповняти свій наказ! За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!» Інших сержантів взяли завидки. І ось уже через пару днів «бандерівський» взвод співав повстанську пісню: «..Хлопці підемо, боротися будемо, за Україну, вольнії права…» «Денікінський» взвод розучив пісню «..Так за царя, за Родіну, за вєру…» Але співати її так і не наважився. Якби хтось з командування почув наші пісні – міг би і не зрозуміти про що власне, а тут одразу все було б ясно. Повторюю все це відбувалось в особливо секретній частині, де все було особливо суворо. Сержанти, звісно, бавились з вогнем – хтось би доніс – і багатьом було б непереливки. Але якось пронесло – ніхто не доніс. Хоча були серед солдат і сержантів люди яких примушували «інформувати». Система не завжди спрацьовувала.
Через деякий час мені дали наказ їхати служити в іншу частину. Коли я перетнув КПП, згадалися слова одного японського поета: «Хоч людське життя як крапля роси, але все таки…»
Примітки:
Можете вважати, що все це вигадка, а не спогади про реальні події 1983 року…
ОЗК – такий гумовий костюм для захисту від хімічної зброї та радіації. Бігти у ньому багатокілометровий крос – це пекло.
Світлина з мережі. Хто автор – не пам’ятаю.