(Конфуцій)
Мало розваг було у «батальйоні смерті» мало радостей. Я маю на увазі розваг для нормальних людей. «Люди» схильні до садизму знаходили радість у знущанні над слабшим або над тим, хто не має друзів. Ці збочені розваги не викликали ніяких інших емоцій крім відрази, особливо, коли було несила чи не було можливості захистити невинну жертву. Для людей, що мали хоча б краплю розуму і людяности єдиною розвагою були розмови – теревені, ляси, кидання слів у порожнечу. Як називав цей процес Тимофєєв-Ресовський «трьоп».
Кіно нам показували рідко – «кінокрут» був людиною ледачею, постійно у нього щось ламалось – за всю мою службу в «батальйоні смерті» кіно нам показали всього два рази – і то другий раз абсолютно дурне – про перевиконання плану будівництва бригадою бетонників. Солдатський клуб і бібліотека постійно були в стані ремонту та й той макулатурний непотріб, що там валявся читати не хотілось. До вартісних книжок був страшенний голод – що було, доводилось постійно ховати від брудних рук людей недалеких. Потім «кінокрута» посадили за торгівлю наркотиками, і навіть про надію на розваги довелось забути.
Телевізор в казармі нам поставили тільки наприкінці моєї служби і то дозволяли дивитися лише в неділю тим хто не в нарядах. Отже, лишався «трьоп» - банальна солдатська балаканина, яка нам замінювала все – літературу, музику, пісні, науку… Але ця гра словами дозволяла дізнатись про людей, країну, час таке, що не вичитаєш в жодній літературі – особливо тоді. Світ тодішнього «совка» випливав з тих розмов реальним і не розцяцькованим, грубим у своїй брутальності. Після багатьох розмов я інакше почав сприймати людину як таку – гріховність і святість цього «вінця творіння» ставала перед моїми очима у своїй сяючій наготі.
З якими тільки людьми не довелось розмовляти! З яких найглухіших куточків тодішньої «імперії зла»! З яких найвіддаленіших військових частин не довелось тільки зустріти солдатів і вислухати їхні страшні сповіді про вояцьке важке життя. Постійна ротація приносила іноді на берег «батальйону смерті» дивних особистостей.
Одного разу до нас перевели одного солдата – рядового М. з якоїсь частини з Далекого Сходу. У ті часи це було не дивина, що солдат раптом летів через половину земної кульки служити, наприклад, з Чукотки в Німеччину чи навіть в Нікарагуа. Солдати родом з Середньої Азії відправлялись служити на Таймир, а якути в піски Каракумів. І нікого не цікавило, що клімат для них м’яко кажучи не той – аби подалі від дому.
Цей солдат одразу мені здався дивним – таке виникло відчуття, ніби несе він на собі якийсь відбиток, знак, що ставив його окремо від інших людей. Навіть не знаю чому мені так здалось – адже чинив він як більшість – «відлинював» від служби, але і не «наривася» на неприємності, перед «начальниками» не гнувся, але і намагався не «залітати». Був в міру безтурботним, життя намагався сприймати як чийсь невдалий жарт, але лежала на ньому якась тінь.
Співбесідником він мені здався цікавим. Хоча і не був начитаним, інтелектуалом його назвати було неможливо, але про буття він вмів говорити дотепно, що цінувалось. Випало мені якось тягнути з ним службу в одному караулі на «Пирі». Дров ми напиляли достатньо, пічка горіла, сильного морозу не було, нудьгу розвіювала розмова ні про що. Він безтурботно розповідав, як йому там, на Далекому Сході вдавалось постійно тікати в «самоволку» до найближчого населеного пункту і йому вдалося навіть за час своєї служби сотворити навіть нову людину чоловічої статі сумісно з однією місцевою жінкою і, що він про своє творіння ніколи не забуде, хоча навряд, чи колись туди поїде знов… А потім розмова перейшла на тутешню службу і заготівлю дров зокрема:
- Мені навіть страшно по дрова було йти сьогодні…
- Чому?
- Я колись з трьома солдатами в тайзі заблукав. Теж на «точці» - відправили нас по дрова. І ми, начебто, недалеко в ліс відійшли, вертаємось і бачимо – щось не туди йдемо, назад – знову ліс незнайомий. Ходили, кричали… Заблукали, коротше. А там не те що тут – там тайга усурійська неходжена… Дика. Блукаємо ми, а тут на нас з хащів виходить тигр.
- Заливаєш. Вони дуже рідкісні.
- Я теж до того дня так думав. І одного солдата – хрусь – і готово – за секунду – він навіть крикнути не встиг. Ми закам’яніли на мить з переляку, а потім тікати через хащі напролом. Не знаю чому він за нами не погнався. Потім прийшли до тями, почали знову дорогу шукати. Блукали, блукали, з сил зовсім вибились і прийшли на те саме місце де тигр солдата загриз. Кинув його, навіть не шматував і подався кудись. Ми вирішили нікуди більше не йти, чекати там поки нас знайдуть. Вогонь розпалили, грілись і чекали. Пощастило. Знайшли нас – випадково, правда, – вертоліт пролітав. Але через два тижні.
- І як ви тільки з голоду не загнулись? Їли то що? Їжаків ловили чи ягоди з-під снігу вигрібали?
- Що їли, що їли… Відомо що… Солдата тигр навіть не зачепив – тільки вбив… Людське м’ясо – воно як цукор солодке…
Я раптом з жахом зрозумів, що він говорить правду. Він перейшов межу яку переходити не можна, порушив дуже давнє табу – старе як світ. І на ньому тепер довіку сей знак – знак хижака, знак «не людини». Я знав, звісно, що це табу переступали колись цілі племена і народи, не він перший, хто поставив себе по той бік людяності. Згадався тоді раптом Геродот з його описом племені андрофагів, що жило десь на північний схід від Скіфії. Може він нащадок андрофагів чи може прокинувся в ньому голос тих незбагненно далеких часів?
Мені моторошно було від думки, що служити з цією істотою доведеться мені добрий шмат часу. Але на моє щастя його незабаром перевели в іншу частину. Але ця розповідь лишила в моїй душі чорний слід. Слід хижака.
(Написано на основі реальних подій 1983-1985 років. Світлина з мережі.)