Под гнётом своего креста.
Ты говорил: «Я утомлён…действительно…
Я очень утомлён…Зачем борьба?
Я одинок и…нет уж силы…»
Ты говорил так просто и спокойно,
И что-то в голосе дрожало, как слеза,
Глаза сухими были впрочем,
Как всегда…А я стояла рядом,
Не решаясь ни взять за руку,
Ни прижаться лбом
Или поднять тебя…Смотрела,
Как ты клонился под своим крестом…
…И потом долго я смотрела на тебя,
Уже тогда, когда с тобою разлучились.
Как только образ твой казался мне
В бессонной ночи, друг,
и голос всё звучал: «Я утомлён…действительно…»,
Я брала лист бумаги белой.
Хотелось мне собрать те слёзы,
Что в голосе звучали невидимо.
Когда-то так, - по старому поверью, -
Платком святая Вероника
Собрать хотела слёзы, пот Христа.
Но на платке остался вместо пота
Нерукотворный образ в венчике терновом
Того, кто пал погибшим под крестом.
О, каждый раз, когда я собирала слёзы
Твои, мой друг, на листик белый,
Я видела то чудо Вероники.
--------------------------------------
Я бачила, як ти хиливсь додолу,
Пригнічений своїм важким хрестом,
Ти говорив: «Я втомлений... так, справді...
Я дуже втомлений... Боротися? Навіщо?
Я одинокий і... нема вже сили...»
Ти говорив так просто і спокійно,
Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,
Та полиском сухим світились очі, -
Як завжди... Я стояла біля тебе,
Не зважилась ані за руку взяти,
Ані схилитися до твого чола,
Ані тебе підвести... Я дивилась,
Як ти хилився під своїм хрестом...
...І потім довго я дивилася на тебе,
Тоді, як ми з тобою розлучились,
Тоді, як тільки образ твій, мій друже,
Привиджувавсь мені в безсонні ночі,
Все голос твій бринів: «Я втомлений... так, справді...»
І брала я тоді паперу картку білу,
Хотілося мені зібрати тії сльози,
Що в голосі бриніли невидимо.
Колись отак, - розказує легенда, -
Хустиною святая Вероніка
Зібрать хотіла сльози й піт Христа.
Та на хустині замість поту й сліз
Зостався образ у вінці терновім
Того, хто впав знебулий під хрестом.
О, кожний раз, як я збирала сльози
Твої, мій друже, на папір біленький,
Я бачила те чудо Вероніки...
18.11.1900
