Всі чекають. Та високе небо
Порожнє. Марні сподівання.»
(Йоса Бусон)
На травневі я часто гостював у бабусі. Дитинство моє, як в багатьох людей Піднебесної, взагалі, ділилося на дві нерівні та нерівноцінні частини: на буття в містах різних серед людей і машин та на дні і місяці проведені у бабусі. Дитинством своїм я називаю роки 1969 – 1979 після Христа. До того – то занадто раннє дитинство (хоча спогади збереглися). Ті роки цікаві – як історично так і ментально. І загалом і щодо конкретної точки простору на планеті Земля.
Жила моя бабуся в Донецькому краї, в селищі на шахті тридцять другій вентиляційній (так називалися шахтарські селища в той час – не людськими словами, а номерами шахти) на вулиці Сімнадцятого партз’їзду. Сама назва вулиці звучала комічно, але цього якось ніхто не помічав, для жителів селища такі чудернацькі назви були явищем звичним. На тій же вулиці розташовувалась крамниця, де можна було купити хліб, сірники, мило, сіль – речі в господарстві вкрай необхідні. Також на цій вулиці був «шалман» - на місцевому суржику так називався заклад, де продавали горілку та пиво, як на розлив так і в скляних ємностях. Щось схоже на шинок, але слово шинок для цього закладу звучало б занадто аристократично. У цьому закладі шахтарі напивалися до нестями, там же (поруч) і валялися в багнюці, в калюжах, під парканами. Багато хто з мешканців селища, отримавши до першого травня зарплату (до свята як-не-як) на всі гроші купляли в цьому «шалмані» горілки – кілька ящиків, і починали «запой» - тижня на два. На роботу, звісно, в такому стані не ходили – та й неможливо це було б. А тому така назва вулиці обурювала одного місцевого партійного діяча, особливо коли він чув від шахтарів фрази: «Ну, шо, підемо на партз’їзд в шалман?» Партійний активіст з цього приводу за зборах періодично заявляв: «Ви або шалман звідти заберіть, або назву вулиці змініть!» Але потім якось він про ту справу забув. На тій вулиці крім державного горілчаного закладу були ще приватні (звісно, нелегальні) – там гнали самогон. Одну таку «точку» міліція прикрила. На іншу теж зробила раптовий набіг, але коли хоробрі охоронці порядку здійснили дегустацію напою і переконались у високій якості бренду, сказали наступне: «Хороший у тебе самогон, Вєрка! Славний! Гріх таку точку прикривати. Жени!»
Вулиця одним кінцем впиралася в ліс, а іншим у терикон. Терикон потрохи збільшуючись у розмірі засипав будинки, димів, вночі світився вогнями, після дощу випускав пару, одним словом був чорним, але потрохи горів, ріс як пухлина і засипав навколишні землі, дерева і будинки. Людей звідти відселяли, вони продавали хвої хати на злам, їх купляли або за безцінь, або за «потім віддам», там оселялись якісь люди, але не розбирали на дрова, а жили там. А коли їх приходили звідти виселяти, вони забарикадовувались, протестували, кричали, що їх жити немає де, і що вони так і будуть жити, аж поки їх не поховає разом з будинком «порода». Так вони і жили під гуркіт каміння…
На травневі «свята» я любив гуляти з місцевими дітьми – бавилися безпосередньо на вулиці або в лісі. У ліс та до терикону нам ходити не дозволяли, але в лісі було цікаво – там була балка і струмок, старезні дуби, величезні камені, «тарзанка» (гойдалка така) над балкою, ставок і взагалі – цікаво, особливо якщо ми бігли на прогулянку з псом. Діти з простою наївністю ділилися враженнями від «першотравневого свята» - бо деякі дивилися не тільки по телевізору на першотравневу демонстрацію, але і бували та ній у районному центрі, а дехто навіть в обласному – «на параді» - а там квіти паперові, музика голосна... А якщо в когось була кулька – велика, гумова, кольорова та надувна – та то ж взагалі була подія… Ці «святкові» дні мені запам’яталися в першу чергу людьми, яких мені довелось тоді бачити і спостерігати. На тій вулиці, та і в селищі всі один одного знали і про всіх все знали, навіть більше ніж все. Не з усіма дітьми мені дозволяли бавитись – я тоді не розумів чому. Наприклад, мені не дозволяли бавитись з близнюками Васильком та Миколою з сусідньої вулиці. Так, вони були завжди брудні і ходили в подертому одязі – батьки їх були алкоголіками і росли вони безпритульними. Але з ними було бавитись найцікавіше: вони постійно розповідали різні історії про домовиків, лісовиків та іншу нечисть – світ оточуючий був насичений для них таємними потойбічними силами. А ще мені не дозволяли бавитись і навіть знайомитись з дітьми, що жили за високим парканом у великому кам’яному домі. Хоча ті діти і так ні з ким не бавились і не знайомились, а сім’я, що там жила людей цуралася – вони були нелюдимі і майже ні з ким в селищі не спілкувались. Чому так, я тоді не розумів, на мої питання дорослі дали мені дві зовсім різні відповіді: «Вони куркулі, коли голод був і люди помирали, у них в домі мішки хліба були і вони ні з ким не ділилися…» Інша відповідь була така: «Їхній дід в НКВД служив, багатьох людей з нашої шахти на «воронку» забрав…» Я тоді не зрозумів, що таке «воронок» і що таке НКВД – я це зрозумів через кілька років…
Розваг у селищі було мало, особливо для дітей – хіба що в суботу в куно сходити в місцевий клуб. Ще ходили дивитись на «трьохетажку» - найвищий будинок в селищі, що височів над хатами і бараками. Будинок здавався чимось велетенським, фундаментальним, хоча багато дітей з вулиці сімнадцятого партз’їзду бачили будинки і вищі – і на цілих п’ять поверхів, але це десь там – далеко… У селищі були переважно досить старі хати або бараки – чимало шахтарів жило досі в бараках, в жахливих умовах, без нічого, без будь-якого майна. Просто жили чи то існували. Були.
Але запам’яталося, звісно, не це - запам’яталися люди. Всіх людей чоловічої статі діти в селищі називали «дядя» - не залежно від степені спорідненості: «дядя Коля», «дядя Вітя» - говорили на своєрідному суржику, або «дідусь» - в залежності від віку. До людей жіночої статі – «тьотя» або «бабуся» з додаванням імені. Ця фамільярність у селищному бутті нікого не шокувала і була звичайною. Отже, про людей селища, що в зв’язку з першим травня мені запам’яталися.
Сусід моєї бабусі – «дядя Коля» - на перше травня мав звичку вивішувати на паркан шкіру білого ведмедя – так би мовити, провітрити від молі. Він був на заробітках на Шпіцбергені – у ті роки заробітки за кордоном, та ще й в капкраїні – явище рідкісне. Казали, що привіз він звідти купу грошей та шкіру білого ведмедя. Купу, не купу, але гроші він пропив, а шкіра білого ведмедя лишилася. Після вивішування шкіру на паркан «дядя Коля» виходив з табуреткою і сідав біля шкіри. Мимо йшли знайомі і питали: «Колян! А що в тебе на паркані висить?» «Як що? Та це ж шкіра білого ведмедя!» «А звідки вона в тебе?» «Е-е-е-е… Це була довга історія…» Знайомі з розумінням кивали головою і діставали «з широких штанин» пляшку горілки і гранчаки. Тут же під булькання починалася розповідь, що кожного року доповнювався все новими неймовірними деталями, як то Микола ведмедя застрелив. Ведмідь, як то і мало бути в героїчній історії вдерся в селище, зніс дахи всіх будинків, зжер річний запас консервів, розтрощив вертоліт, заліз на криголам і до смерті налякав капітана, що потім втратив з переляку здоровий глузд, і тільки нинішній хоробрий власник шкіри не злякався, а всадив у ведмедя двадцять п’ять срібних куль з карабіна, але з кожним пострілом ведмідь тільки ставав лютішим, і коли набої закінчились наш герой добив його чи то льодорубом чи то ломом. Всі, звичайно, розуміли. що це марення, але під горілку розповідь дуже навіть непогано сприймалася, наприкінці розповіді всі вже були «хороші» - свято вдалося.
Не так далеко жила «тьотя Клава» - вона на перше травня виносила с сад крісло, цілий день сиділа самотньо і дивилася сумними очима на квіти і дерева. Жила вона на самоті і виглядала старшою за свої роки. Про її чоловіка я нічого не знаю. Було в неї два сини. Старший, коли йому було біля 16 років, якраз перед першим травня прийшов зі школи, коли нікого не було вдома, змайстрував зашморг, став на табуретку і повісився на груші біля хати. Чому він це зробив – так і лишилося загадкою. Останньої записки він не лишив. Це створило грунт для чисельних пліток. Мало не кожен, хто йшов мимо цієї хати, якщо йшов не один, починав розмову: «А тут Степанівна живе, в якої син повісився!» «А чому?» І тут починалися гіпотези… Про це ж мало не щоденно розмовляли пенсіонерки, що сідали на лавочку навпроти хати «тьоті Клави»:
- Сама Степанівна і винна: загризла вона його – мовляв, і вчишся погано, і по господарці не допомагаєш, ось він і повісився!
- Ні він із-за дівчини! То все та любов проклята!
- А кажуть, що він пігулки якісь ковтав, і після цього йому чорти ввижалися, ось він і повісився!
Вулиця були тиха, особливо весняними вечорами, про що говорили на вулиці, було чути в саду, а іноді і в хаті. Що було на душі у цієї жінки, коли вона чула ці розмови – я не знаю. Я не Данте, я не ходив до пекла, до самих його глибин, тим паче не заходив у пекло людської душі…
Інший її син – Славко – я його добре пам’ятаю – був таким тихим мрійником, спокійним, добрим і задумливим. Інші хлопці селища постійно влаштовували бійки, хуліганили, стріляли з рогаток птахів, а він ні, жив у своєму світі мрій, дивився на світ своїми світлими очима і дивувався. Я не уявляю, наприклад, як він міг би когось образити. Закінчивши школу, він здав на права і влаштувався працювати водієм. Але зв’язався з поганою компанією – там були азартні ігри, горілка, наркота. Навряд чи він брав учать у тих розвагах, але до тих хлопців заходив, і якось та компанія саме 1 травня вбила дівчину – чи то в карти так програли чи то просто ради розваги. Славко там був, йому як «співучаснику» дали 10 років і посадили. Через рік прийшов матері лист – зарізали, мовляв, вашого сина у тюрмі… Звичайно, що розмов в селищі додалося. І то під вікнами. Кажуть, що в домі повішеного не розмовляють про мотузку – так тож в домі, так то ж про мотузку…
Я ніколи не забуду сумні очі тої жінки, коли вона виходила в сад 1 травня і споглядала самотньо квіти і дерева.
Ще біля одного дому дітям гуляти забороняли. Там жив «дядя Жора». Він пив, як і багато хто на шахті і пив страшно. Переважно, напившись, ставав тихим і засинав, але першого травня після «святкування» і добрячого чаркування він ставав буйним – хапав сокиру і бігав за жінкою з криком: «Заб’ю тебе! Ти [погана і розпусна жінка]! Зарубаю!» Вона, звісно, в крик: «Рятуйте!» і тікати. Але сусіди вважали за краще не втручатися – сімейна сварка як-не-як. Най самі розбираються. Закінчилось це погано. Якось першого травня він таки зарубав і жінку і дітей. Коли його «брали», він не чинив опору і на запитанні міліціонерів: «Ти навіщо жінку і дітей зарубав?» Тільки з сумом буркотів: «Не пам’ятаю… На п’яну голову було…»
Не далеко від них жив «дядя Краб» - він же «дядя Моль» - яке його було справжнє ім’я і чому його так називали я не знаю. Він був доволі смішної зовнішності, мав дружину, любив випити, роботу кинув і на міцні напої грошей, звісно, не було. Вранці 1 травня він йшов, як то кажуть «на промисел» - ходив по селищу – а раптом хтось пригостить – налиє келішок. Але ніхто не наливав. Він повертався додому, а там, як це часто бувало, зайшов до його дружини коханець – «дядя Толік». Картина, що спостерігав «дядя Краб», зайшовши у свою хату, була глибоко розпусна та аморальна. Він, звісно, голосно обурився: «Та як же так можна, при живому то чоловіку…» - гукав він у порожні і злі небеса. На це «дядя Толік» йому відповів: «Слухай, відчепись! Йди звідси!» І давав йому десять рублів. «Дядя Краб» радісно їх брав і біг до магазину або в «шалман» і вертався додому через кілька годин вже радісний і веселий хиткими кроками. Але картину вдома він спостерігав ту саму. Він знову обурювався: «Ну, скільки можна, совість би мали… Йому знову давали десять рублів, і він знову поспішав до «шалману», а потім засинав десь під парканом.
Доля тих дітей з селища, з якими я бавився в дитинстві склалася по різному, але як це не дивно, майже в кожного була так чи інакше пов’язана з датою 1 травня.
Віталік був доволі смішним хлопчиком, мати в нього працювала в кочегарці. Вчився він погано, після школи пішов працювати на шахту. Якось після першого травня він йшов зі зміни (а інколи були такі зміни, що працювали і на свята і в вихідні), побачили його товариші (ще на території шахти) і спитали: «Випити хочеш?» І налили йому замість спирту їдкого натру. Він тут же залпом і випив. Спалив собі і стравохід. і шлунок, все йому хірург потім вирізав і вставив такі гумову трубку, через яку він наливав у свій травний тракт поживну рідину, в тому числі і горілку. Так і жив. Але потім пішов з дому і не повернувся, його так і не знайшли.
Петрик просто спився – пив страшно. На перше травня якось сильно напився, заснув під парканом і помер.
Вова після школи почав красти. Його посадили. Відсидів, вийшов. Став волоцюгою і десь пропав. Востаннє його бачили в селищі першого травня.
Тільки нині мені прийшла думка, чому так багато трагічних подій на тій шахті пов’язані саме з цією датою – першим травня. Справа в тому, що на вулиці Сімнадцятого партз’їзду був ще один будинок, до якого дорослі нам забороняли навіть наближуватись. Стояв він пусткою не так далеко від терикону і на той час перетворився на руїну. Його сторожив якийсь великий кудлатий собака, який там же на руїнах жив. На той час в селищі це був єдиний будинок, де ніхто не жив. Старі люди казали, що раніше в цьому будинку жила відьма, які всі дуже боялися. Розповідали, що варто їй було подивитися на корову чи козу. як тут же в цієї худобини могло пропасти молоко. Те саме траплялося і з жінками, що мали немовлят. Могла ця відьма так подивитися на людину, що ця людина наступного дня помирала. Ще багато розповідали про неї історій, начебто в неї в сараї мішок висів, який вона доїла, а молоко в худоби в цей час по всьому селищу пропадало, начебто вона літала ночами над шахтою, і ще багато різних вигадок та дурниць про неї розповідали – вірити цьому просто неможливо та й не варто. Жила вона в тій хаті десь з 1931 по 1954 рік. Звідки вона примандрувала в це селище ніхто не знав. Коли померла, будучи вже дуже похилих літ, її боялися навіть поховати. Цікаво, що всі вигадки щодо цієї людини були в якось пов’язані з худобою – з коровами та козами. Але в часи мого дитинства в тому селищі ніхто ніякої худобини вже не тримав. Як конфіскували у жителів всю худобину чи то ще при Сталіні, чи то вже при Хрущові, після смерті тої жінки, так з того часу ніхто ні кіз ні корів не тримав. А біля селища є Лиса гора – там ще сон-трава весною цвіте, а перше травня - це в Вальпургієва ніч як не як – час відьом… Зачаровані вони всі там. Ось.
(Написано на основі реальних подій 1969 – 1979 років. Імена змінені.)