вони не чини явної шкоди один одному,
не катували когось-то з метою нав’язати свої погляди або за інакодумство.
На це здатні тільки фанатики, але фанатизм і філософія несумісні.»
(Чанишев А. Н.)
Я подивився фільм який дивився перед тим рівно 30 років тому – в квітні 1984 року – день в день. Тоді цей фільм просто вразив до глибини душі і породив вихор розкуйовджених думок, запам’ятався – на все життя. І не тільки мені. Пройшли десятиліття - майже третина століття – все сприймається, звісно, більш критично – в першу чергу з точки зору кіномистецтва. Але фільм викликав той самий шалений вихор думок і почуттів. Може тому, що все повторюється. Може тому, що світ, нажаль, мало змінився – диктатори, тоталітарні суспільства, юрба, що деградує та інтелектуали, що переслідуються диктаторами, бо саме в інтелекті кожен диктатор бачить для себе найбільшу небезпеку… Я пишу про фільм «Сяючий світ» («Блистающий мир» - рос.) (1984) режисера Булата Мансурова. Я взагалі люблю писати про фільми. Особливо якщо це справді фільми – твори мистецтва, а не видовища епохи «хліба й видовищ»…
Що мене найбільше вразило після перегляду фільму, так це те, як цензура цей фільм пропустила. Ну, звичайно, казка (тільки для дорослих), свого роду фентезі та ще й по твору Олександра Гріна – це дозволяло обійти лабети офіційного ідеологічного диктату, бо подано все натяками, не прямим текстом, але все таки… Зображено вигаданий світ у вигаданій країні, але паралелі дивують… Тоталітарне суспільство, в якому контролюють будь-яке висловлювання чи твір мистецтва, де заарештовують за фразу сказану в шинку і людина зникає назавжди, вчені, які працюють в «шарашках» - в ув’язненні, ізольовані від світу, змушені винаходити виключно нову зброю, лицемірний правитель, якого на словах обожнює народ, а насправді ненавидить – як це все нагадує совок у найгірших його формах. Чи голова таємної поліції, що жорстоко придушує будь який прояв думки і будь-яку свободу у своїй країні, але одночасно є цінителем старовинних книжок та поезії – це ж просто пародія і зла карикатура на Андропова (який якраз тоді і був при владі, коли фільм створювався) – це не просто сміливо – це гіперсміливо…
Нині б цей фільм в Росії точно би заборонили. Якщо «Чіполіно» Джанні Родарі нині в Росії підпадає під цензуру і спотворення – бо зображена революція проти диктатора, то тут – у фільмі «Сяючий світ» паралелі з нинішнім російським суспільством ще більші, аніж з класичним совком (хоча нинішній лад в Росії – і не тільки в Росії – це метаморфоза совка): при владі мільярдер який таємно править країною, хоча всі знають, що країною править саме він, який панічно боїться не тільки власного народу (що нібито його обожнює), але й найближчого свого оточення і здатний знищити будь-кого, навіть брата, аби лишень утриматись біля влади. Старіючі маразматики при владі, звісно, нагадують більше совітських геронтократів, але нинішнє керівництво постсовітських країн теж старіє – і маразм неминучий. «Еліта» - точніше ті хто вважають себе елітою – сибарити, сноби, садисти, що не цураються відвертих дослідів над людьми і панічно бояться будь чого нового, будь-якої вільної думки. Продажна і підконтрольна преса, яка напише будь-яку брехню, населення, яке готове будь-якій брехні повірити… Це все дуже щось мені нагадує. Прикро, що цей фільм став пророчим. У ті роки цей фільм був знаменням епохи – глядач вмів думати і передчувати зміни, вірити в зміни і бачити в інтелектуалах та дисидентах провісників змін.
Фільм переповнений метафорами. Головний герой фільму – людина, що вміє літати. Одночасно це морально чиста людина, людина яка прилітає в цей брудний тоталітарний світ невідомо звідки. І влада бачить в цій людині найбільшу небезпеку для себе – бо той хто вміє літати він вільний, своїм існуванням стверджує, що є ще непізнане, що можливо те, що здавалось досі неможливим. Він є прикладом свободи внутрішньої – а це для тоталітаризму справді найбільша небезпека. Польоти – це звісно, метафора – це символ вільної думки і вільної творчості, що виходить за рамки штучних заборон і догм. Тут цікаві паралелі з іншим фільмом – «Польоти у сні і наяву» режисера Романа Балаяна знятий за два роки до того - там взагалі ніякі польоти не показані, але на це натякається – герой літає у світі власного духу. Тільки оточуючі це не бачать. Звісно, вирватись зі світу тоталітаризму у світ свободи герой може тільки в вигаданому світі, в реальному все набагато суворіше – це або втеча в себе, або нескінченна жорстока боротьба.
Фільм завершується оптимістично – на відміну від повісті Гріна, де літаюча людина падає на бруківку під ноги зневіреної юрби – герой летить у світ свободи з людиною яка здатна навчитися літати. Воно й не дивно – той час був часом поміркованого оптимізму – всі розуміли, що система доживає кінця, тоталітарна система вичерпалась, деградує, будуть зміни і вони неминучі.
У фільми немає слогану. З цією тезою можна посперечатися, звісно, бо назва фільму «Сяючий світ» - мається на увазі світ людської душі, душа – це сяючий світ. Це можна було б оголосити слоганом фільму, але це не так. Взагалі у фільмі всі діалоги чи монологи довгі і складні, в кожному вислові філософія, цілі пласти людської думки. А це не може бути слоганом. Хтось може сказати – це відгомін епохи фільмів без слоганів. Це неправда. Коли кіно перестало бути німим в кожному фільмі з’явилися свої салогани – навіть в найпримітивніших. І совкові фільми – не виняток. Просто сам цей фільм виняток. У багатьох аспектах. Цей фільм називають «радянським» - я би назвав його найбільш антирадянським з усіх фільмів тої доби. Навіть Федеріко Фелліні чи Анджей Вайда в цьому контексті відпочивають. Ну як можна виокреслити чи вирвати з тексту слоган з такого діалогу між вченим в «шарашці», диктатором і його прислужником:
« - …Наша країна втратила ідеали. Вона стала плодити товстосумів, нікчемних діляг, заздрісників, падіння наше буде відбуватися швидше ніж падіння Риму. У цьому винні Ви і ваші банки.
- Неправда! З цих банків сотні мільйонів ідуть на створення університетів і бібліотек!
- Це не благо. Професори ваші куплені. Який-небудь фізик чи хімік прикидається блаженним диваком, а сам винаходить зброю для знищення всього людства.
- Ви ображаєте науку. Ви ренегат, зрадник.
- Мені вісімдесят років. За мною є один гріх в якому мені не хочеться признаватись самому собі. Я служив науці зі страху. Так само як і Ви. А тепер я не боюсь. А вірую. Не релігійно вірую. А вірую в науку на благо людей. Я міг би теоретично пояснити таємницю кулі, але це б означало знищити нашу планету. А цей гріх я не візьму на себе ніколи…»
Вибачаюсь за таку довжелезну цитату. Але інакше цей фільм цитувати не можливо. І як ця цитата вписується в нинішню Росію…
В кінці фільму літаюча людина покидає назавжди тоталітарну країну в якій тільки він один і був вільним. І хоча звучать у фільмі слова «забудьте про мене», але лишаються в країні люди які знають, що можна стати вільною людиною… Це фільм-надія. Як тоді так і зараз лишається надія, що все це безглуздя нинішнього пост совкового світу, всі ці маразми імперії та диктатури закінчаться. І люди знову стануть людьми – вільними людьми. А не ляльками божевільного ляльковода… Я не хочу бути пророком, але всі імперії падали, всі диктатори і диктатури гинули, а народи і люди лишалися. І нині найголовніше – внутрішньо стати вільними. Проти внутрішньо вільних людей, здатних до польоту у світах своєї душі диктатура безсильна.