Але моя мама каже, що це не можливо: "Ти живеш у казці".
А я дивлюсь на свій агрегат, заправляю його паром,
спорідненим жаром хмар-примар.
Затягую мотузки сильніше,
малюю на кулі крилатих левів,
вишиваю деталі золотих грив.
Мій агрегат-аеростат - це найреальніша річ, що я маю,
з ним я нічого не страшусь, у світло пірнаю, виринаю.
Але сьогодні я вперше полишу свою кімнату:
"Мамо, я перший монгольф'єр цього дому
і я вирушаю у подорож - зараз, тепер і знову".
(напевно на завжди, або на деякий час,
на кілька днів чи на півроку)
Відчиняю вікно, вдаряюсь головою у цвіт абрикосу,
який ніжно лоскоче моє вушко, поправляє капелюх .
І ось він я. З розгону, з шарльєром тепер вилітаю. Лечу.
Мені б хотілося приземлитись у Новій Зеландії, але не на завжди,
мені б хотілося приземлитись на гору Кара Бі, але зараз це не можливо,
мені б хотілося приземлитись біля Південного Бугу, але я вже там був,
мені б хотілося приземлитись десь у східних землях, де були твої кроки,
мені б хотілося приземлитись у Балтіморі, штаті Меріленд, але ненадовго,
мені б не хотілося приземлитись там, де мене не чекають,
мені б хотілося приземлитись біля твого під'їзду
і може б я навіть лишився, або узяв тебе з собою,
якби ти того захотіла.
05/04/2014
