Пам’ятає поле срібний серпа блиск:
Тихо піднімали над роздоллям поля,
Опустили, стяли квітку.
Піднялись,
Глянули навколо: ні, ніхто не бачив.
І побігли полем: квітка у руках!
Зав’ядала ніжна, пригиналась.
Стихла.
Не така вже стала, зовсім не така!
Випустили, в колос на ріллю упала.
І назад немає більше вороття!
Кровоточить.
Сонце в траурі палає.
Хто посмів?
Не чути…
Ось і все життя.