Донецьк (Эссе)

Я відвідав свою «маленьку батьківщину» - свою дідизну – свій рідний край, який покинув я тридцять два роки тому і більше не вертався… В останнє на Донецькій землі довелось мені бути у новорічну ніч нового 1981 року. І з того часу носило мене по світах і все завітати до рідних степів та байраків не випадало. Нарешті звершилося, збулося – хоч і не на довго, але в гіперурбанізований поліс з яким в мене пов’язано стільки сентиментів, я завітав. І то не мить, а на довгий тиждень. Майже на вічність (з точки зору комахи-одноденки). Місто я не впізнав – це вже інше місто, абсолютно не те яке я бачив і яке мені було до болю знайоме у сімдесятих роках. Це вже не абсолют світу «індастріал», не «Червона пустеля» Антоніоні, не апофеоз індустріального урбанізму (в якому при бажанні можна знайти свою філософію самознищення біосфери і людства заодно) – це вже щось принципово інше, що виросло на залишках промислових монстрів.

Враження про це «щось», про це «нео» суперечливі. З одного боку – релігійний ренесанс – і це радує: у сімдесяті про це годі було мріяти, це було немислимо – біля доменних пічок і совкових гасел – храм. З іншого боку – замість істинної духовності та глибоких релігійних переживань та одкровень часто пропонується ерзац. Штамп. Не православ’я, а його бліда ксерокопія. У більшості вчорашніх пролетаріїв і комунарів релігійність лише ритуал – зовнішній атрибут – не більше. Істинна релігійність може бути відроджена лише у випадку свідомого вибору, а не єдино-можливої упаковки псевдодуховного товару. І для моєї церкви місця у мегаполісі не знайшлося. Українське православ’я є чимось недозволеним, забороненим. Українці тут не мають права мати свою православну церву, а лише робити вибір між католицизмом і російським православ’ям від якого часто-густо відгонить шовінізмом.

З одного боку – місто справді стало набагато чистішим, совкові гори сміття і покидьків зникли, з’явився потяг до естетики, мистецтва. У тому числі і щодо містобудування (хоча потворні сірі «хрущовки» будуть бовваніти ще довго, аж доки не розваляться від старості). З іншого боку – це естетика гігантизму. Витвір мистецтва (архітектури чи скульптури, містобудування чи способу буття) з точки зору сучасних «поціновувачів» у Донецьку повинен вражати своїми розмірами, подавлювати особистість. Якщо це храм, то величезний храм, якщо скульптура, то величезна статуя, якщо будинок, то конче хмарочос. У цьому потязі до гігантизму є щось від стилю тоталітарних суспільств, де прославлялася не людина, не індивідуальність, а сила, маса, влада.

З одного боку чітко видно порив до цивілізованості, сучасності, заперечення потворної совковості. З іншого боку – відбувається не ліквідація, а трансформація совка. Чисто буржуазні форми і християнські в тому числі називаються комуністичними іменами. Те, що комунізм заперечував і знищував тепер називається і вважається комунізмом.  Абсурд. При цьому ця «буржуазність» показова, криклива. Тутешні нувориші і скоробагатьки та їх підспівувачі полюбляють не просто зображати капіталізм, а виставляти його на загальний огляд у якихось гіпертрофованих формах. Не просто сказати, що нами править жменька мільярдерів та олігархів, а ми нічого не вирішуємо і не повинні вирішувати, а ще й пишатися цим! І поставити серед цього бедламу, цієї пародії на цивілізоване суспільство здоровенний пам’ятник Леніну. Справжній театр абсурду. Місто де живуть і правлять найбагатші люди на планеті має найбільше вулиць названих іменами комуністичних «вождів». Те, що це якесь несумісне, схоже нікого і не дивує.

Яскравим прикладом трансформації комунізму в Донецьку є пам’ятник Артему. Старий пам’ятник який до нашого часу не достояв був пам’ятником-монстром. Таким собі гіперкубізмом – людина-трансформер, людина-машина, людина з геометричних фігур, яка готова переробити і перемолоти все і всіх. Нинішній пам’ятник Артему, що височіє в Донецьку – це пам’ятник такому собі дядечку, який підкаже як правильно налагодити верстат. У цій меланхолійній фігурі вже немає ніякого бажання «до основи руйнувати світ». До речі хто такий Артем і чого йому поставили пам’ятник у Донецьку ніхто не знає. Він зовсім не місцевий. Кажуть, що «він в Донецьку був і в шахту спускався» - яка грандіозна заслуга! Кажуть, що він в Австралії хотів «організувати робітничий клас» - тільки Донецьк тут при чому?! Ще знають, що «був революціонером» і натякають, що судячи по всьому вбили свої ж – комуністи. В останньому – хто би сумнівався… Але чомусь досі найдавніше з нині існуючих міст Донецького краю - Бахмут досі називається Артемівськом. Досі вулиці Донецька називаються іменами катів і організаторів штучного голоду. Досі вулиці міста називаються іменами злочинців, які вбили мільйони людей.

Пам’ятник Леніну в Донецьку – це окрема історія. Такого монстра годі шукати – з порушеними усіма пропорціями тіла. Ленін тут нагадує величезного клоуна, паяце божевільного цирку. Якщо у Кам’янському (Дніпродзержинську) Ленін «модний» і нагадує фотомодель, що рекламує на подіумі піджаки і жилети, то тут клоун, який вирішив насмішити народ. Тільки чомусь не смішно.

Взагалі, якщо сімдесяті роки в Донецьку були культурним вакуумом (пролетаризовані неофіти втрачали свою селянську і національну культуру, а нової так і не отримували – совок був просто відсутністю культури, пролеткульт – просто міфом), це була свого роду tabula rasa культури з окремі спробами у цій порожнечі посадити паростки доброго і вічного, то нинішній Донецьк заповнюється псевдокультурою – видовищем. Створюється культ видовища. Це простіше ніж створювати культуру. Крім того для влади носії культури і інтелекту потенційно небезпечні. А от прихильники видовища… Ними легко маніпулювати. Втіленням цього культу видовища, його апогеєм є місцевий «колізей». Сучасно, не заперечую. Але в мене ця гігантська споруда не викликала естетичних переживань. Так само видовище для якого вона збудована. Я роздивлявся цю споруду і думав – які колосальні кошти витрачені на видовище. І це в той час коли гине наука від нестачі елементарних коштів, бракує фінансів культурі, мистецтву, університетам, школам, музеям і в той же час викидаються просто шалені, божевільні гроші на ось таку захцянку, на ось таку розвагу. Я не помилився – ми справді живемо в епоху занепаду Римської імперії (все повторюється). Все той же культ розваг, імператорів – померлих і нині правлячих, олігархів, розпусти, видовищ та забобонів. І все той же занепад науки і культури. Сучасні скоробагатьки Донецька мають поганий смак і туманні уявлення про справжні цінності. І це прикро. Це просто жахливо. Крім того, ці гроші, які вони вийняли нібито з власних кишень вийняли зароблені тяжкою працею багатьох людей – і нас у тому числі. Я особисто, хотів би щоб вони вкладалися в майбутнє якось розумніше.

Блукаючи по Донецьку, я відчув, що місто втратило щось дуже важливе – в сімдесяті роки склалася в середовищі шахтарів певна ментальність зі своїм специфічним світосприйманням, своєрідним суржиком яким спілкувалися, зачатком шахтарської субкультури яка формувалася з людей, що періодично йшли в глибини землі і поверталися. І це втрачено. Або майже втрачено… Нинішнє покоління вже не пам’ятає того шахтарського середовища в якому жив мій дід. Найгірше, що на очах втрачаються залишки історії – тої старої Юзівки ХІХ – початку ХХ століття з нашаруваннями будиночків різних стилів – від класицизму до модерну і конструктивізму. Сучасні власники або все нищать будуючи щось нове і незугарне, або переробляють старі будиночки обліплюючи їх пластиком – все спотворюється, все втрачається. Неповага до історії абсолютно – більшість просто переконана, що історія почалася 1917 року, а до того була якась порожнеча, ніщо. І це в Донецькому краї! Давньому як світ… Краї кіммерійців, скіфів, сарматів і ще величезної кількості різних племен і культур з тисячолітніми історіями від яких не лишилося навіть назв, а тільки дивні знахідки археологів в могилах – степових пірамідах та городищах… І це в краї, де власне і починалась європейська цивілізація, де люди вперше в Європі, а можливо й у світі почали плавити мідь розпочавши Мідний вік, а потім і бронзовий – через кілька тисячоліть. Це в краї, що був колискою, прабатьківщиною всіх індоєвропейських народів – тут вони виникли і розселилися по світу… Саур-могила сприймається лише як місце боїв у другу світову війну, а не як повита легендами святиня давніх цивілізацій Великого Степу… Немає поваги до історії цього краю, цієї давньої землі.

Що було важливо для мене – так це побувати біля будинку колишнього будинку НКВД, де двічі в підвалах побував мій дід і двічі просто дивом уник розстрілу. Двічі могли розстріляти його (а значить і мене) і двічі йому пощастило – вийти живим і розповісти що коїлося там у 1937 році…

Я блукав містом і мене не полишала думка і відчуття, що моє рідно місто в мене вкрали, зробили його для мене чужим. Хоча антиукраїнська істерія – створена штучно – в місті потрохи згасає. Хоча мені двічі трапилось негативне відношення: «Прієхалі в Данєцк так гаварітє на панятнам язикє!» Мені так і хотілося відповісти: «Це ти тут зайда, явно приїхав на цю землю, мігрант в першому поколінні, а я тут живу з діда-прадіда!» Але це вже поодиноко. Мені доводилося чути від місцевих школярів чисту українську мову без будь-якого суржику. Ну, не вдасться зробити з місцевих жителів (більшість з яких українського походження) «чістокровних велікоросов» - ментальність не та… Рано чи пізно відчуття свого, рідного прокинеться – це поклик крові. Козацької крові. Питання тільки в тому, як довго будуть на цій землі метастази совка і коли тих кам’яних ідолів тоталітаризму знесуть.