Ігор Павлюк
* * *
Набожна тиша. Дивлюсь на море. І жду чогось.
Чого ще ждати в моєму віці у надвечір’ї?
Свобода.
Самість.
Вода іскриться.
Тече вогонь.
Інтимно пада до рук солоних чаїне пір’я.
Та раптом тишу порушить вітер чи щось таке...
Немов дитина заплаче тонко в утробі мами.
Немає болю, то голе тіло – як манекен.
Немає пісні, немає храму, лиш хами, крами...
Колони білі, рожевий парус, лимонний Місяць
І виноградник на скелі рвійній, де я, де ми...
Немов судини богів античних, отут розрісся.
Зоря і море, сльоза і лаври, нічні громи.
У тебе серце, як риба в сітях.
Вино по грудях...
Я втратив нині багато крові – писав пісні.
Мене все більше цікавлять трави, все менше люде.
Мене все тонше хвилює море і райський сніг.
А я ж то, я ж то кому потрібен – щоби навік?
Пориви духу і владу плоті сповна відчуто.
Життя первісне уже прожито.
Це чорновик.
А інше... знову...
Я відчуваю, що буде круто...
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Тишь до предела. Смотрю на море. Чего-то жду.
Чего б дождаться в мои-то годы порой вечерней?
Один.
Свободен.
Водой искрюсь я.
Огнем теку.
Интимно липнут к рукам соленым от чаек перья.
Да вдруг ворвется разбойник ветер, тишь схватит в плен..
Не то ребенок заплачет тонко в утробе мамы.
И нету боли, нагое тело – как манекен.
Где были песни – теперь товары, где храмы – хамы…
Как снег колонны, как роза парус, луна – лимон
И виноградник на скалах вьется, где я, где мы…
Под стать сосудам богов античных разросся он.
Звезда и море, слеза и лавры, в ночи громы.
А сердце бьется рыбешкой в сетке.
Грудь в винных пятнах…
Испортил нынче немало крови – стихи карай.
Меня все больше волнуют травы, а люди – вряд ли.
Меня все тоньше волнует море и снежный рай.
А я то, я то cколь многим нужен – чтоб не на миг?
Порывы духа, коварство плоти сполна испиты.
Фрагмент из жизни уже прожит, и
Он - черновик.
А новый.. снова..
Я предвкушаю, что будем квиты…
21.07.2012