http://www.stihi.ru/2010/02/08/2550
А давай ми з тобою втечемо далеко
на який-небудь острів, де хвилі шепочуть.
Там десь сонце у морі – як в небі лелека,
і хмаринки, що з чайками гратися хочуть.
Чи віднайдемо світ, де немає нікого –
на далекій планеті у зорянім гаї.
Там озера у спокої лісу німого
вкриті сріблом світил неземних небокраїв.
Ми присядемо поряд, торкаючись наче
непомітно руками чи поглядом ніжним…
І мовчанням образи усі ми пробачим
замість слів, що камінням вважали наріжним.
Хай без нас ненадовго Життя, наче річка -
освіжиться вода, розпогодиться небо.
Нашу знову у храмі запалимо свічку
і помолимось вдвох, бо, напевно, так треба…
А до краю здивований світ зашепоче,
коли ми повернемось, сплітаючи руки,
не згадавши, що хтось нам журбу напророчив
і розлуку під заздрісне каркання круків...
Не звучатимуть часто слова заповітні -
замість них скажуть очі про це щохвилини.
Просто ти заглядай в них, моя зоресвітна,
моя квітонько люба, кохана перлино…
**********************************
А давай мы с тобой убежим! Далеко!
На какой-нибудь остров, где вечное лето.
Там, где солнце касается моря легко
облаками, что крыльями чаек задеты.
Но найдём ли приют– абсолютно пустынный –
На далёкой планете, на просеке звёздной,
В тишине, где озёра в оправе полынной
Спят под блеском светил неземных горизонтов?
Мы присядем с тобой, незаметно касаясь
Этим ласковым взглядом и – нежно – руками…
Всё друг другу простим, молча, мысленно каясь,
Камни слов заменяя мечты облаками.
Жизнь без нас ненадолго, как будто бы речка,
Освежится водою, себя обновляя.
Снова в храме зажжем восковую мы свечку
И помолимся, Богу себя доверяя.
Мир притихнет вокруг, убедившись воочию,
Как вернёмся мы за руки, будто семья,
И не вспомним, что кто-то нам грусть напророчил
От разлуки под карканье туч воронья.
Пусть заветным словам не звучать поминутно -
Вместо них всё расскажут глаза, без обмана.
Только ты в них смотри, как на звёзды под утро
В небе солнышко смотрит, рассветом желанным…
май’2010 – декабрь‘2011