Як водоспад, гримлять слова гучні,
Але найбільша сила в тихім слові.
І тільки ті щасливі справді дні,
Де є хоч крапля Справжньої Любові.
Душа співає Сонцю і Весні,
Зірками сяють обрії казкові,
Палає у безмежній далині
Чарівне світло Справжньої Любові.
Пливе у хмарі Місяць на човні,
Ставкам дарує рушники святкові,
А нам – печаль і мрії осяйні,
Й чекання вічне Справжньої Любові.
Я все життя, Любов, тебе чекав,
Вдивлявся у світанки пурпурові.
Вже сивиною сніг повисипав,
А все ще прагну Справжньої Любові.
Ти прилітала, часом, уві сні
(А сни мої старі, не кольорові)—
Зникали вмить усі думки земні,
Відчувши подих Справжньої Любові.
І вірші не писалися мені,
Тьмянило розум хвилювання крові,
Палало серце, наче у вогні
І все жадало Справжньої Любові.
Було… Було! Даремне каяття.
Заплачуть скоро дзвони малинові,
І відійду в далеке небуття.
А чи пізнаю Справжньої Любові?...
Блукає доля у тяжкій імлі,
Ховає сльози у стрічки шовкові,
Відлічує мені печалі дні,
І теж не знає Справжньої Любові.
Великий Боже! Люди ж не святі.
С кажи мені свій вирок в тихім слові
І подаруй (хоч в іншому житті!)
Тепла і світла Справжньої Любові.
Я все життя, Любов, тебе чекав...
