Таке звичайне життя
(Фото1. Что в скобках – убрать!)
Роман-поема
Нью-Йорк -- 2009
Семен Вєнцимєров
Таке звичайне життя
(Фото-2. Что в скобках – убрать!)
Роман-поема
Нью-Йорк -- 2009
Семен Вєнцимєров
Таке звичайне життя. Роман-поема
© Семен Вєнцимєров
Фото: Олександр Парахонський, Борис Парахонський, Дмитро Вєнцимєров i з родинних архивiв. Коментарi: Бориса Парахонського
Semyon Ventsimerov
Such a usual life. Novel-poem.
© Semyon Ventsimerov
Pictured by Olexandr Parachonckiy, Boris Parachonskiy, Dmitro Ventsimerov & from family archives. Komments: by Boris Parachonskiy
(Фото3. Что в скобках убрать!)
Хоч вдовж долi йшов не пiд фанфари,
Але дещо небанальне встиг...
Вiд Нагорної до Нiагари --
I нiколи, щоб вiд сих до сих...
Семен Вєнцимєров
Пролог
* * *
На Нагорной, на Нагорной
Щеголяю школьной формой.
Ах, мундирчик однобортный!
Я шагаю беззаботный.
Мне еще не снятся рифмы...
Загодя особый гриф мы
Заслужили у начальства –
Чтоб нам было меньше счастья.
У начальства – злые игры...
Нам в сердца вонзают иглы
И ровесники из класса.
Нас покуда в школе масса.
Больно, горько от укола.
И не защищает школа,
А порой – усугубляет:
И учитель оскорбляет.
Но в глаза друг другу глянем –
И улыбчивее станем.
Нам светлее друг от друга,
Дружба – для сердец кольчуга.
Мы, пришпиленные к месту,
Не готовимся к отъезду,
Уезжать и не мечтаем,
А учебнички читаем.
Не по нраву мы сосодям,
Только скоро мы уедем,
Испаримся с потрохами,
Анекдотами, стихами...
Не родившийся красивым,
Был способным, но ленивым.
Отвечал порою бойко.
Чаще мне оценкой – «тройка».
Мне нужды в «пятерках» нету –
День за днем – все ближе к лету...
Я несу по белу свету
Школьной дружбы эстафету
Драгоценностью бесспорной,
Истинной, нерукотворной...
Щеголяя школьной формой,
Пробегаю по Нагорной...
* * *
Травичка... Бiгла босонiж,
Плела волошковий вiночок...
Я – Лiда, Лiдiя... Пiзнiш –
Василiвна... Знайшла куточок,
Де мiркувати про життя...
Багаттям юнiсть вiдпалала,
Давно пiшла без вороття...
Я все життя чогось шукала,
Чекала радостi -- i ось –
Мої лiта – моє багатство...
Чи щось у долi не сбулось?
Чи доля – це таке крiпацтво,
В якому все заздалегiдь
Хтось визначив, що буде з нами
I кожен день i кожну мить?
Якими мрiями i снами
Втiшатися, де мандрувать,
Хто у життi найбiльш здивує?
Якої радостi чекать?
Я сподiваюсь, що не всує,
Не марно вийшла у життя,
Є низка спогадiв яскравих.
Iще не згасли почуття,
Iще я правих вiд неправих
Безпомилково вiдрiзнить
По слову i по дiї здатна.
I я ще не руїна... Жить!...
Де та дитина нещодавна,
Лiдуся, лагiдне дiвча?
Повзуть хвилини. Йдуть декади,
Летять лiта... Куди? Хоча
Нам цього краще i не знати...
Я згадувати почала
Стоп-кадри i рапiди долi.
Чи то насправдi я була?
Напливли спогади поволi…
Роздiл перший. Лист з Чернiвцiв
Недавнiй спогад: з Чернiвцiв
Одержала листа. Читаю...
Що?... Як?... Менi забракло слiв...
Хiба можливо це?... Гадаю
У першу хвилю, що воно
Вiдбутися будь з ким зумiє,
Лиш не зi мною, чи в кiно,
Не у життi... I cерце млiє...
Нi, неможливо... Але ось
I доказ – вирiзка з газети,
Вiрш... Вiн про мене... Так збулось
Зненацька визнання... Поети
Живуть у свiтi, де часи
I почуття межi не мають,
Поетiв -- давнi голоси,
Що вiдлунали, надихають...
Вчителька української мови у НСШ №24
Л.В. Парахонськiй
Лiдiє Василiвно, я iз марно мріючих ,
В головi мандруючих десь далеко там...
Вчитися посилено, шибеник i трiєчник,
Я не вмiв у принципi, як хотiлось Вам...
Я таке влаштовував, я таке вiдкручував,
Я таке вистрiлював, так бешкетував!
Вiрю, що обурював, знаю, що засмучував...
Але дещо сяюче все ж у душу взяв.
Лiдiє Василiвно, проповiдь осяяна
Сприйнята, як бачите... Щось собi поклав
У скарбницю памя’тi ненависник Сталiна --
I «Хiба ревуть воли...» врештi прочитав...
Лiдiє Василiвно, мовою перлинною,
Що вiд вас дicталася, побудую мiст
До мого майбутнього з долею орлиною...
Дякую, що є якiйсь все ж у долi змiст...
Полiна пише у листi:
-- У «Поглядi» знайшла зненацька
Рядки схвильованi отi –
I шлю тобi, читай, будь ласка... --
I спогади пiшли у глиб...
Чи я «поета» пам’ятаю
У пустощах хлоп’ячих хиб?
Я знов вiрша того читаю,
Нiяк не можу об’єднать
У щось сумiсне вiрш i учня...
Навряд чи сам тодi мiг знать,
Коли юрма учнiвська гучна
Його утягувала в зле,
Що вiн менi таке напише...
I вже менi вiн книгу шле
Про Чернiвцi... Чи можна вище
За працю вчительску воздать?
I ось – листуємося дивно.
Лиш встигну книжку прочитать,
Вiн iншу шле... Iнформативно
В них вiршi про його життя:
Як склалась доля, про навчання,
Про перше юне почуття,
Випробування i кохання...
У селищi, де я живу
Близ Феодсiї вже чутка
Сенсацiєю.... Про нову
Питають книжку всi – i хутко
Вже кожен просить почитать...
Даю... А книжечки безцiннi.
У глибший спогад поринать
Примушують – i наче стiни
Щезають в хатi -- i зову
Когось з минулого, вiтаю...
Сюжети пiд главу нову
В листi поету розгортаю...
* * *
Опять руснет шлет в виртуале гостя –
В реале не встречались сорок лет.
Стихи подвигли – и Ефремов Костя
Откликнулся – и теплый шлет привет.
Привет, мой одноклассник, однокурсник,
Улыбчивый, лобастенький крепыш...
В воспоминаньях радостных и грустных
Ты в эти дни передо мной стоишь.
Сначала вспомнил плащ твой серебристый...
Неужто сохранился до сих пор?...
Мы в этой жизни странники, туристы,
Жизнь быстротечна – (Господу в укор)...
Наш город – украинско-молдаванский,
И русский, и еврейский – сплав сердец...
Я вспоминаю: класс наш хулиганский
Увещевать явился твой отец.
Ты был примерным, не был хулиганом
В отличие хотя бы от меня...
Отец перстом, тяжелым, как наганом,
Грозился, всех заранее казня...
Мне помнится и состязанье в парке,
Где ты – на время – штопаешь носок...
Картины детства радостны и ярки,
Жаль, что давно снег выпал на висок...
Потом мы в ЧСТ, в элитной группе.
Ты рисовал отлично и чертил.
А я – середнячок... Со всеми вкупе
За курсом курс упрямо проходил...
На выпускном ты был красив и моден,
Рубашки ворот – уголками вверх...
Военкомат... Ты в офицеры годен...
Хотел и я, но военком отверг...
То день последний был, что нас сближая,
Уже и разводил нас по судьбе.
Моя – своя, ну а твоя – чужая,
...А человек играет на трубе...
И каждая судьба слезой омыта,
Над каждою судьбой своя звезда...
Ты до костей промерз на мысе Шмидта,
Меня, как видишь, бросило сюда...
Судьбу чужую со своей не спаришь...
Мы живы оба, так чего еще?
Спасибо, что откликнулся, товарищ,
Подставил в горе сильное плечо...
Роздiл другий. Як я розшукала адресу поета
(Фото-4 что в скобках – убрать!)
Чернівці. Початок 50-х. Мати зі своєю одвічною подругою П.Руснак.
Вони і тепер переписуються.
Борис Парахонський
З Полiною Руснак дружу
Ще з Чернiвцiв. Вже пiвсторiччя.
Листуємося. Чи вдержу
У пам’ятi її обличчя
Тiєї давньої пори?
Ми з нею поруч працювали
Два роки... Може навiть три,
Натхненно учителювали.
А Лiдiя, її сестра
Бiблiотекаркою досi
Працює... Зором ще гостра.
I погляд на газетнiй глосi
Щось зупинило... Пiзнає
Щось у присвяченнi знайоме –
Iм’я та прiзвище моє...
На мить обличчя нерухоме...
А потiм – швидко до сестри...
Полiна також порадiла.
I за години двi чи три
Вже вiсточка вiд них злетiла...
В листi порада: написать
До мера Чернiвцiв з проханням
Адресу учня надiслать,
Що збiглося з моїм бажанням.
I, уявiть cобi, прийшла
В листi адреса електронна.
Вже далi – синовi дiла.
Борис списався – I запона
Нарештi впала... I тепер
Книжки читаю мого учня
I новий вiрш про мене...
-- Сер,
Ця ситуацiя незручна:
Менi нiяково читать
Таке зворушливе й прекрасне,
Та доведеться вже звикать,
Що створено, то вже не згасне...
Привiт вiд вчительки
Л. В. Парахонськiй
Фотокартка йшла аж з Феодосiї:
Мила вчителька, ще молода...
Чи мене пам’ятає там досi i
Чи щаслива була в тi лiта?–
У лiта, що промчалися птахами –
I як наслiдок – кiлька рядкiв...
Я шукав би себе мiж невдахами,
Але вчасно привiт прилетiв...
Подарунком ялинковим з лантушка --,
Кiлька слiв дорогого листа...
Незабутнє обличчя i посмiшка,
В кожнiй рисi -- сама доброта.
Поринав у печалi декадами
Вдалинi вiд сердечних людей.
А вiднинi вiд долi чекатиму,
I надалi щасливих вicтей…
Сусiди... Серед них одна
Цiкавicть виявляє щиру,
Тамара... Має хист вона
До вiршiв. А сама – з Сибiру.
Вона полюблює собак...
Зi мною вiршi прочитала,
Замислилась... Собi вiдтак
Щось ледве чутно промовляла.
I прочитавшi всi книжки,
Вiршовану озвену склала.
Я в лист вписала тi рядки,
Семену радо вiдiслала.
* * *
По духу близкий сибиряк,
Далекий, незнакомый, здравствуй!
И я, как ты, люблю собак –
Единодушие отпразднуй:
Ведь так же ностальгия жжет,
И так же юность не забыта,
И благодарность в нас живет,
И высока души орбита.
И ясен неподкупный взор...
Поэт... Все это в сумме -- в нем лишь...
Мне дорого, что до сих пор
Ты об учительнице помнишь...
Уже твой свет остался в нас...
Богаты душ поэтов недра...
И золотой души запас
На всех разбрасываешь щедро...
Роздiл третiй. Фотокартка 6-го «В»
НСШ № 24
Свихнусь от косоглазия иль позвонки сверну:
На всех девчонок в классе я гляжу, не на одну.
Подписаны матрикулы, уроков нет, ура!
Каникулы, каникулы, веселая пора!
На всех печенья пачечка, в бутылке – лимонад –
Ты с классом, Тоня Пащенко, идешь на променад.
В косичках ленты белые и белый фартушок...
Со мной чего-то сделалось, ну, точно, дурачок.
Дурачусь от смущения, волчком кружусь, бешусь...
Дружок идет степеннее, он, Сашка Левеншус,
Сказал, грызя печенье, что в Тонечку влюблен:
-- Пиши стихотворенье! – приказывает он.
Как солнце светит ярко, в ветвях галдят птенцы,
А за оградой парка – родные Черновцы.
С каштанов на аллею – бельчата – игруны...
Нам с ними веселее, мы шалы и пьяны...
Взмывают ввысь качели, чтоб камнем падать вниз,
Кружатся карусели, девчонок смех и визг.
Как будто катаракту мне удалили с глаз –
И я влюбился – ах ты! – во всех девчонок враз!
Я, как мой дикий пращур, их видом ввергнут в грех:
Во все глаза таращусь, поцеловал бы всех!
Смотрю: Садовник Люся – и что-то в сердце – щелк!
Глаза – черешен блюдца, косички – черный шелк.
За Ниночкой Ломинской бегу, она: «Лови!...»
Бесчувствия поминки, прелюдия любви.
Я в панике, я в шоке, хочу назад, в покой...
А вот у Белки Шойхет... Потрогать бы рукой...
У Катеньки Бекетовой ручоночки тонки...
Пока, пока, покедова, невинные деньки!
Планетка-восьмилетка в соседстве от тюрьмы...
За память –«кол» -- отметка: ее забыли мы!
На улице Нагорной – и как могли забыть? --
Она – немой укор нам – учила нас любить...
* * *
Переглядаю мiй альбом.
Ось шостий «В» на фотокартцi.
Хлопчина з кам’яним чолом...
В нiм бачу впертiсть... Тiй вiдзнацi
Тодi нiхто ще не радiв.
Хлопчисько вчителiв не слухав,
З усiх предметiв тiльки спiв
Полюблював... Великi вуха в
Хлопчини... Справдi має хист
I з задоволенням спiває.
Та вiн i в пустощах «артист».
Мене це бiльше не чiпає,
Бо шостий «В» уже не мiй.
Василь Романович Масенко
Змiнив у iпостасi тiй.
Тим бiльш зворушує ця сценка,
Яку на фото бачу: лиш
Одна з вciх класних педаґоґiв
З Масенком сивим поруч – мiж
Дiвчат i хлопцiв… Стiльки рокiв
Минуло, та мене й тепер
Розчулює вiдзнака класу:
Хоч вже не їхня – у партер
Посаджена: ти наша! Часу
Минуло безлiч... Знов i знов
Ту фотокартку розглядаю.
Учнiвська вчителю любов –
Всiх вище нагород – гадаю, --
У свiтi вище всiх вiдзнак...
Чому не їхня? В тридцять п’яту
Мене з Полiною Руснак
Тодi перевели, щоб ладу
Давали учням у новiй,
Вiдкритiй нещодавно школi.
Наказано служити в нiй.
Вела урок, коли поволi
I несмiливо в клас ввiйшли...
-- Ми дуже скучили за вами! –
Колишнi учнi...
-- Ми знайшли! –
Радiли... Як до неньки-мами,
Горнулися... А серед них –
Незграбний мовчазний хлопчина...
На мить забула про нових...
Тi тiльки клiпали очима,
Не розумiючи, про що
Тут йдеться, хто цi дивнi дiти?
Звичайно, що i в мене шок
I сльози щастя... Де їх дiти?
Якщо розчулена душа,
Тих слiз нiкому не втримати...
Ах, мої учнi з НСШ-
Двадцять чотири! Пам’ятати
Я буду вiчно ваш прихiд
I щире визнання любовi…
Ще: той хлопчина – книгоїд.
Читав i на уроках... Кровi,.
Коли читав, то не псував.
I я читать не заважала –
Хай, лиш би cам не заважав
Усьому класу, як бувало...
Вже вiн дiвчаток помiчав,
I змiни їхнiх тiл цiкавлять,
I вiн зухвало зачiпав
Двох однокласниць. Їх не бавлять
Раптовi дотики його...
Поскаржились менi дiвчата...
Вирiшую провчить того,
З ким вже намучилась багато:
Бешкетував i пропускав,
Коли хотiв мої уроки...
Нерештi вiн мене дiстав.
Ну, шибенику, дай же спокiй!
Пiшла вiдвiдати батькiв.
Вiн втiк. Чекали цiлий вечiр.
Вiн не з’являвся.
-- Впертий, бик! –
-- Вже пiзно, де вiн є, до речi?... –
Не дочекалася. Пiшла.
Стурбована i ще сердита.
I думка не iде з чола:
Що вийде з цього троглодита?
I ось – пишу йому листа,
Як закордонному поету.
Його покликали мiста
Далекi... Вiн, як естафету
Своїх думок i почуттiв,
Книжки до друзiв вiдсилає.
Є добрий вiдгук? Поготiв
Нове напише, що палає
У серцi… I чомусь йому
Я сповiдаюсь про минуле.
Дивлюсь в уявi на юрму
Вже збiглих... Чи вони почули,
Що згадуючi, я про них
Розповiдаю для поета,
Який багато красних книг
Прислав?... Нехай та естафета
Торкнеться i мого життя...
Можливо у книжках наступних
Мої думки i почуття
Озвучить о часах i смутних
I радicних... Були й такi...
У Чернiвцях пiслявоєнних
Красуються фронтовики
У одностроях... Забубенних
Рiшучiх тих чоловiкiв
Дiвчата хутко розбирають...
... Перевiряючий у гнiв
Прийшов: погано викладають
Тут алгебру... Iнспектор шкiл
Аж з облВНО, дивився сухо...
Та теплий промiнь вже з-пiд шкiр
Поплив – i несмiливо, глухо
Випробуваний фронтовик
Знiяковiло подивився...
-- З жiнками якось я на звик... –
А втiм – i шлюб не забарився...
Це тiльки сорок шостий рiк,
Яскравий червень... Сильний, мужнiй
Мiй героїчний чоловiк.
I живемо в родинi дружнiй.
На тiлi нic слiди вiйни.
Раз на три мiсяцi – медогляд
Ганебний, начебто вони
Глузують, вид серйозний роблять,
Перевiряють: є нога?
Чи може виросло вже око?
В очах комiciї – нудьга.
«Шанує» влада так жорстоко
Тих, хто для неї все вiддав.
У вiдповiдь такi знущання,
З яких так гiрко потерпав.
За третю групу клопотання
Тривали довго... Результат:
Десятка i отi тортури.
Кремлiвський потiшався кат,
Сховавшись вiд людей за мури.
-- Бiльш на медогляд не ходи,
Плюнь, Олександре, на подачку! –
Та та десятка – пiвбiди.
На iнвалiдовi позначку
Робила влада: зароблять
Мав право лиш на сотню. Крапка.
Мабуть, щоб сильно не втомлять –
«Турботлива» совєцька владка...
Про мене, щастя, що вона
Попiклуватися забула.
Я заробляла... Та цiна –
Здоров’я... Швидко промайнула
I молодicть i все життя.
Не мала часу на дозвiлля...
Та зберiгали почуття...
До золотого лиш веciлля
Три роки вiрний чоловiк
Дожити не спромiгся... Шкода...
Вiн з гiднiстю прожив свiй вiк
Як чоловiк i воїн. Кода...
Всевишнiй двох синiв послав.
Вони – надiя i вiдрада
Наш первiсточок – Владислав,
Як батько – математик... Чадо
Здобуло в Харковi cвою
Освiту, а в Тверi працює
I має радicнy ciм’ю.
Невiстка Галя теж не всує
Освiчувалася: доцент,
Icторiк. Внук Богдан, найстарший --
Майбутнiй фiзик. Не студент.
Вже аспiрант. Лунають маршi
У яснiй долi... МДУ –
Це альма матер аспiранта.
Багато вчених є в роду,
А буде – бiльше: два таланта
У Галi з Владиком в сiм’i:
Молодший Глiб пiшов за братом
Богданом... Хлопчики мої
Були минулим лiтом разом
В Нiмеччинi... Послали їх
Удвох туди на стажування.
Глiб п’ятикурсник-фiзик... Миг
Надiй i творчого змагання.
Молодший мiй синок, Борис,
Навчався в Києвi: фiлософ,
Професор, полiтолог... Рис
Моїх багато в ньому... Позов
Мiй до нащадкiв: що вони
Мене вiдвiдують так рiдко.
Молюсь за кожного всi днi...
А донечка Бориса, квiтка
Оленка, київське дiвча,
Уже за фахом соцiолог...
На жаль i ця не помiча,
Що я старiю... Рокiв сорок
Менi б десь втратити, тодi б
Вiд Борi часто мандрувала
До Владика... Самотнiй хлiб
Сумний... Я б всiх почастувала...
Оленки-квiтки мати теж
Олена, Борина дружина ---
Економiст... З високих веж
Дивлюсь з любов’ю i на сина
З невiсткою, на дiточок.
Любов до рiдних невгасима...
Шкода, що ми з Сашком дочок
Не мали... Два чудових сина
Подарували їх менi:
Оленку старшу i Галину...
Молюся i за них всi днi,
Благословляю кожну днину...
Одноклассник по НСШ-24 Абраша Гик
Он отлично рисовал
И отважно воевал.
Бил исламских террористов
В хвост и в гриву – наповал.
Вовсе не его вина,
Что в Израиле война
Не закончится, покуда
Мерзким гадам -- не хана.
Им давно б уже хана.
Только вычерпать до дна
Весь Народ в Кремле мечтают,
Знать, душа, как встарь, темна.
Тлеет антисемитизм,
Бродит по Москве фашизм,
Убивает смуглокожих.
Всем готовя катаклизм.
Только в прессе – ни-гугу,
Что бесплатно шлет врагу
«Грады» страшные Россия:
-- Бьют евреев? Помогу! --
Вовсе не его вина,
Что такие времена.
Он теперь живет в Канаде –
Как ты без него, Страна?
Хорошо играл в футбол –
И в сети меня нашел.
Остроумный добрый парень –
Я б в разведку с ним пошел...
Ныне волею судеб
По Торонто возит хлеб,
Все о жизни понимает –
Не дурак, не глух, не слеп.
В обеспеченной стране
Вспоминает о войне,
И воспитывает внуков –
И депеши пишет мне...
Роздiл четвертий. Родичi. Як я стала чернiвчанкою...
Детская библиотека на Советской площади в Черновцах рядом с НСШ-24
За этим домиком приземистым -- с торца –
Проезд-разрез для санитарных неотложек...
Сюда впервые под водительством отца
Иду... Вступаю в мир картинок и обложек.
Меня записывают в серый кондуит –
И тонкой книжкою в обложке самодельной
Благословляют... Что мне книжечка сулит?
Едва ль осилю, ну, а срок мне дан недельный.
Еще нетвердо знаю буквы я пока,
Но начинаю храбро:
«В некотором царстве...» --
Три было сына у усопшего царька.
Иван-царевич – младший... Вот ему-то дар свой
Царек оставил, покидая бренный мир...
Не все слова понятны в сказочном контексте,
Процесс познания сверх меры утомил,
Глаза слипаются, как будто веки в тесте...
- Ну, отдохни! – сынка жалея, скажет мать....
-- Как – отдохни? А непрочитанная книжка?
Ее же надо за неделю прочитать. --
В ней шесть страниц. А мне не достает умишка...
Со сверхнатугой эту книжку одолел,
Потом ее пересказал отцу и маме –
И книгочейством – книгоедством заболел...
Тащусь домой с тремя толстенными томами.
В них – героический ребячий командир,
Васек, сражается за правду против кривды...
Во всех конфликтах он, конечно. победил...
А после грянули военные конфликты...
В библиотеке небольшой читальный зал.
Удобно: можно без большого перерыва
Читать, читать, читать.. Ах, кто бы подсказал,
Какие лучше всех, тогда б я, глупый, живо
За них и взялся бы... А вечером домой
Иду с новинкой. По пути смотрю картинки...
Мой дом – вон там: четыре блока за тюрьмой...
Шагаю, маленький, по Леси Украинки...
Когда случалось убегать из НСШ –
Нередко сильно уставал от всех уроков –
Сюда, в дом книг, меня влекла тогда душа...
Возможно здесь истоки всех моих истоков...
* * *
(Фото5. Что в скобках – убрать)
На фото -- батько Л.В. - Василій Леонтьєвич Мусієнко (колись у
дитинстві я чув призвіще "Моїсеєнко", можливо змінене з огляду на
підозри у єврейських коріннях. Зрештою питання ідентичності досить
делікатне. Я, наприклад, завжди вважав себе і батьків українцями,
хоча пізніше недодноразово зустрічався з подібними підозрами з різного
боку. Але це окреме питання). Дід був, як видно, молодший офіцерський
чин у царський армії, яку залишив після більшовицького перевороту і
осів на Донеччиниі. Мабуть там оженився і 1921 р. народилася Л.В.
Борис Парахонський
Iз предкiв маминих ще був
I шляхтич Станiслав Ольховський.
Багато хто це ймено чув,
Бо дисидент анти-московський
З царем вiдважно воював.
Учасник польського повстання
За грати запхнутий, щоб знав...
Пiзнiше, хоч не мав бажання,
Та, власне, хто його питав:
-- Зiслать у Катеринославську
Губернiю, позбавить прав!... –
Репрезентує рису хвацьку
З рис успадкованих усiх.
Вiд Станiслава рiд Ольховських
Пiшов. Я добре знаю їх.
На землях жили надднiпровських.
У Катеринославський край
Донецький входив теж спочатку.
Тож, доле, ти собi вiдкрай
У Новотроїцьку хоч хатку.
У мами четверо братiв,
Сестра. Матусю звуть Орина.
Свiт Миколаївна... Хотiв
Кат у Кремлi, щоб Україна
Померла з голоду... Вiдняв
Весь хлiб в народу у тридцятих...
Коли фашист на нас напав,
Серця кривавились в солдатах,
Бо кат кремлiвський дав наказ:
Спалити золоту пшеницю!
I спiвчуття нема до нас.
Запалювали хлiб, криницю
Труїли... Нищили завод,
Висаджували у повiтря
Донецькi шахти... А народ?
Замiсть голiв – пуста макитра
У тих, хто на народ плював...
I новотроїчан на бiйку
Вiдразу мобiлiзував,
Щоб вкоротити людям вiку.
Забрали всiх чоловiкiв -
Пiдлiткiв i cорокарiчних
Плач супроводжував, не спiв
У декорацiях трагiчних
Нещасних, що пiшли з життя.
А батьковi уже за сорок –
I не взяли. Щоб у смiття
Перетворив людину ворог,
Не увели в iнобуття...
В селi, на щастя, пiдривати
Нема чого – i відплиття
Совєтiв можемо зв’язати
З придурком, що пiшов палить
Сiльську єдину нашу школу...
За це годилося би вбить...
-- Я – партизан! – волав... В стодолу
Його спочатку завели,
А потiм геть з села погнали
Пiд три чорти... В селi були
Розумнi тi, що керували:
Поля палити не дали,
Коней, корiвок не вiдняли.
А с Заходу нещаснi йшли,
Тi череди, що вiдганяли
За Волгу – так було їх жаль:
Їх не встигали подоїти.
В очах тварин людська печаль
I сльози... А куди подiти
Надоєне? Давали всiм
Те молоко, кого стрiчали,
Заносили у кожний дiм...
Корiвки жалiбно кричали...
Той плач тваринок означать
Єдине мiг тодi:
-- Рятуйте! –
Чи хтось людей мiг врятувать?
-- Хоч молоко те не зiпсуйте... --
Таким було гiрким на смак...
Добро колгоспне розiбрали,
Найперше – землю, а вiдтак,
Вже непогано виживали
Два роки – як за НЕП’у. Нас
У вереснi вiдвоювали,
Звiльнили -- був радiти час –
Вiд озвiрiлої навали.
Тепер вже забирали всiх
Чоловiкiв. Забрали тата.
Хоч вiн ще бiльше постарiв.
Ота совєцька влада клята
Їх запроторила в штрафну
Роздягнену беззбройну роту.
I не навчивши, як вiйну
Вести, селянську ту пiхоту
Пiд танки кинула в поля...
Лягли всi новотроїчани
Близ мiста Мелiтополя,
Загинули однополчани.
У Новотроїцьку стоїть
На сiльському майданi стела.
До неї пiдiйди на мить –
Безхитростна: бетон i цегла.
На нiй – у стовпчик – iмена
Односельчан -- їм вiчна пам’ять!
Їх вiд сiмей взяла вiйна –
Та бiль ще й нинi душi палить...
У мами – четверо братiв.
Так: Жорка. Митька. Ванька. Шурка –
Бабуся так звала. Злетiв
Георгiй Корсун наче курка
На пост партiйного вождя
На оборонному заводi
В Донецьку... Є сiм’я... Життя
Вiв з Брониславою... Та – годi –
Вже вiдчувалася вiйна.
Завод виготовляв оружжя.
Була в Георгiя жона –
Єврейка... Радiсне подружжя
Родинно починало жить
Унас в селi. Коли хотiли
В кiно, то мене йшли просить
У мами... З Льончиком сидiли
Малим удвох. Давали нам
Багато печива, цукерок.
З’їдали ледь не килограм.
Та ще й узвару добрий келих...
Георгiй у Донецьк свою –
Квартиру вiд заводу дали –
Щасливу перевiз сiм’ю...
Все ближче, ближче час навали...
Привозили до нас в село
Щолiта Льоню... Це малого
У час навали i cпасло...
А Броня... Згинула небога –
Сусiди видали... Була
Ця жертва марна? Де вiдплата?
Чи не тому вiйна взяла
Пiзнiше жертвою i тата?
Я фотографiю знайшла.
На картцi тато з нею поруч –
Красивi, ясних два чола...
Спiзнилась бiдним Божа помiч...
Георгiй одружився знов.
Прийшла в сiм’ю Наталка з сином.
Хай буде щирою любов.
Любов сiм’ї – надiйним тилом...
В сiм’ї Георгiя жила
Бабуся «мамина» Марiя
Григорiвна. Вона була
З Ольховських – з гонором. Надiя
Її була лиш на «мiських»
Онукiв: Адика (Адольфа),
На Лiду Варчину... Сiльських
Нас зневажала:
-- З цього торфа
Нiщо не виросте... –
Життя
Насправдi показало iнше.
Побудували майбуття
Онуки-«селюки» мiцнiше.
Мiй брат Володя закiнчив
Icтфак у Чернiвцях, Микола,
Теж брат, механiком служив
У Новотроїцьку... Довкола
Дробильний чути агрегат,
Що виготавлював щебiнку –
На ньому працював мiй брат.
Якщо сестру назвати, Нiнку,
Нiнусю... Та – геодезист
З дипломом технiкуму... Нинi –
У Чернiвцях – i має хист:
Є добрим ангелом родинi…
Я... Спершу – Ворошиловград,
Де у учительскому вчилась.
Освiта вища – це диктат.
I я тодi не розгубилась:
У Станiславi cвiй диплом
Фiлологiчний захистила.
Крiм школи, взяти загалом,
Я рокiв десять щось учила:
Три роки потiм вiддала
У Чернiвцях на УМЛ’i
Icтфаку. Так до фаху йшла.
Чи не тому поэт в iмейлi
Про мене вiршi розсила?
А бабина онука Лiда,
Та, друга, Варчина, змогла
Цибулю продавати... Кривда
Бабусина вже вiдiйшла...
Сторiччя без одного року
Вона в родинi прожила –
I повернула душу Богу.
Брат Жорки Митька у вiйська
Був взятий ще хлопчиськом юним.
А потiм доля юнака
Нищiвним шляхом i отруйним
Шпурнула в лави ГПУ.
Вiн приїздив до нас у гостi.
-- Що вам дiстать? Муку, крупу? –
Весь у знайомствах, як коростi,
I cправдi дiставав усе,
Що не наказувала мама.
Ми добре розумiли: це
Найсправдi – величезна драма.
Дружина Юля в тi часи
Завiдує в бiблiотецi.
Я заздрю: може в нiй усi
Книжки читати... Я б там, дe цi
Багатства незбагненнi є,
Теж залюбки би працювала –
Таке уявлення моє.
В них влiтку радо гостювала.
Я старшокласниця уже.
I в Докучаївськiй вчусь школi.
Вивчаю вiршi Беранже,
Шевченка, Пушкiна... Поволi
Йду вглиб поезiі... Мeнi
Пiдручникiв уже замало:
Цiкавить все про них. В тi днi
Книжок серйозних бракувало.
Коли я гостювала в них,
Шла вранцi до бiблiотеки,
Щоб загубитись помiж книг
До закриття... Численнi теки,
На них – книжки, книжки, книжки –
I я читаю i читаю
Про тих поетiв залюбки –
В незнаний всесвiт улiтаю...
Бабуся запишалась тим,
Що син працює в «установi»,
А що там робить вiн i з ким,
А чи на нiм багато кровi –
Про це у сина запитать
Вона, мабуть, не здогадалась.
Навряд чи став би доклaдать.
Лiта минули, як дiзналась:
.
I за Дмитром – мерцi, мерцi –
Прозорi привиди ходили...
В сороковому в Чернiвцi
Дмитра по службi вiдрядили.
Бабуся, Юля, Адик з ним
Поїхали в те красне мiсто...
Щоб що робити? Що i з ким?
I впорядковане i чисте
Те мicто... Мешкання дали
У центрi... Зручне та чимале...
Тут першi пострiли... Втекли
В Донецьк вiд звiрської навали.
Сувора надiйшла пора.
В кисет насипано махорки,
На фронт вiдправлено Дмитра,
Бабуся перейшла до Жорки.
А Юля з Адиком жила
У рiдному селi з батьками.
Була вiйна. Бiда була.
Пора iз болем, не з квiтками...
Про себе. Сорок третiй рiк.
Був вересень. Менi вiдомо:
У жовтнi вступлять на порiг
В Донецьку школяри – i вдома
Менi роботи не знайти,
Не маю права зволiкати.
Туди ведуть усi путi –
I я поїхала – шукати...
У родичiв – великий дiм.
Там мешкання для Жорки, Митьки
I Шурки – всi окремi... З ким
Там поселитися? Вiдбитки
На себе можна начiплять,
Реп’ях, -- позиченої долi,
Чужi грiхи й на себе брать
За приєднання – мимоволi.
Я – у Георгiя. А вiн
Знайомий добре з Бережною.
Сусiдка – ось напроти дiм.
I розмовляє вже зi мною.
А наслiдок? Бере, бере
Мене у школу на рос. мову.
Вона – директор школи... Мре
Душа вiд радостi: я знову
У школi! Мовники беруть
I репетиторством хорошi,
З тих учнiв, що не тямлять суть
Науки, додатковi грошi.
Поблизу нас живе одна
Моя подiбна учениця,
В якої з мовою вiйна
I мозок твердий наче криця,
А мешка недалеко... Раз
Прийшла цю крицю пробивати
До ученицi в хату вчас.
I каже дiвчинкова мати:
-- Оце якраз гостює в нас
Зав облВНО Григорiй Данич.
Вiн з Чернiцiв. Майнуло враз:
Всевишнiй, чи можливiсть дариш?...
-- А де ж вiн нинi?
-- Та пiшов
Десь прогулятися довкола...
-- Ви – Данич?
-- Данич. Ну, то й що?
-- Моє покликання – це школа.
Я – мовник...
-- Добре. В Чернiвцях
Сьогоднi мовникiв бракує.
Вже вранцi вас залiзний птах
Зi мною разом вiдмандрує
До тих казкових Чернiвцiв...
-- Я так не можу. В мене мама...
-- Шкода. А я б якраз хотiв
Вас приєднать сьогодi ж прямо
До нас, педштабу в Чернiвцях.
Дам до донецького колеги
Листа. Бо тут у вчителях
Надлишок. Знаю, у сердеги
Проблема iнша: де вас дiть?...
Хай вiдрядить вас нам на помiч.
Втiм є питання: де там жить?...
Розв’яжемо негайно: помiж
Палацiв, церков, установ –
Модернi житловi будинки.
Чудових мешкань безлiч.. –
Знов
Це мiсто виникло в родинки:
I Юля зiбралась туди:
Квартира всю вiйну чекала.
Приїхали. Чужiх слiди?
Нема... Я пильно розглядала
Це мiсто, де вiднинi жить,
Аж поки їхали з вокзалу.
Ледь посирiла вже блакить
Жовтнева i вiдтiнок жалю
В невизначених почуттях.
Адже ж це щось нове у долi.
Як буду жити в Чернiвцях –
Чи щасливо? Я мимоволi
Зiтхнула.... Треба вiдпочить.
Наступний день для влаштування.
Йдем з Юлею удвох. Стучить
Сердечко. Кращi cподiвання
Здiйснились: Юлю влаштував
У бухгалтерiю шеф завом.
Мене секретарем узяв
У вiддлiл кадрiв, щоби справам
Давала раду. Безлiч справ.
Заповнюємо всi посади
По областi. Ловити гав
Нема й хвилини. Дати ради
Шеф вимагає.
Справ – гора:
-- Предметники! Де iнспектриси? –
Назад у Чернiвцi Дмитра
Повернуто з вiйни... Та риси
Колись веселого завжди
Уже сьогоднi не впiзнати.
Вiн весь – як втiлення бiди.
Що пережив – не мiг сказати.
Тут став начальником тюрми.
Почав жорстоко, сильно пити.
Вже як з оцим боролись ми
Удвох iз Юлею, зробити
Нiчого не могли з Дмитром.
Нi нашi cльози, нi вмовляння,
Нi спроби криком, нi добром --
Вiн пив.
-- Це замiсть покаяння. –
Ми зрозумiли. Вiн хотiв
Позбутися такої долi
Хоча б в цей спосiб – пив i пив.
Тим сподiвався владi солi
Насипать i роздратувать,
Щоб вигнала його з посади.
Але могли i розстрiлять.
Вiн з пекла вирвався. Заради
Мети зсиланням постраджав:
Запроторили до Сибiру,
Бо вiн багато дуже знав,
В обiцянку тiй владi щиру
Мовчати до кiнця життя
Не вiрили. Заборонили
З сiм’єю бачитися... Ця
Спокута долю надломила.
В Сибiру був багато лiт.
А повернувся – не до Юлi.
I не складав нiкому звiт,
А мовчки рятував вiд кулi
Родину... Хто би врятував
Його? До першої любовi
Прийшов. З села не виїжджав.
Неначе був напоготовi.
Тихенько обробляв город,
Провiдував мою матусю.
Мав пенсiю. З усiх клейнод –
Годинник. Вiн, мабуть, оту всю
Частину довгого життя
Закреслив би, та нiс у серцi…
Так, не пiшла без вороття...
I кiлька книг на етажерцi...
* * *
В парке Шиллера - гуще кроны,
Глаже стежки, длиннее тень.
Благодарные бью поклоны
За немеркнущий давний день.
То ли зимний день, то ли летний,
То ль весенний, когда сирень...
Помню: встретился Изя Лернер -
Тем и помнится давний день.
Ни награды в нем, ни подарка...
Впрочем, это - как оценить.
Отчего-то ж сияет ярко
В ткани дней золотая нить.
Он примчал на велосипеде,
Он смеялся - душой звенел
И в незначащей той беседе
Зубоскалил, как он умел.
Кто-то щелкнул нас старой "Сменой",
Сохранив отпечаток дня...
Жизнь - театр, где кружит над сценой
Ангел смерти, борьбой пьяня.
Ну, а Изя искрился жизнью,
Изливал ее свет на нас.
А тревоги, что грызли Изю,
Оставались - не напоказ.
В нем искринка авантюризма,
Он не раз доказал, что смел...
Эмигрировал первым Изя -
И прорвался, и все сумел.
Был он весел, и щедр, и молод,
И любил анекдот и тост...
И грустит без него наш город,
И вздыхает по Изе Томск.
...Я привычно грущу в Нью-Йорке,
Он - Израилю дарит смех.
Ставит жизнь ему две пятерки -
За веселье и за успех.
Две пятерки - такая дата!
Впрочем, - рано для "Итого:..."
Не просите у Бога: "Дай-ка
Нам, Всевышний, того-сего...!
Да восславлен Он будет всеми,
Кто когда-то на свете жил,
Хоть за то, например, что Сене
Встречу с Изей Он подарил.
...Благодарные бью поклоны
За немеркнущий давний день...
В парке Шиллера - гуще кроны,
Глаже стежки, длиннее тень...
Роздiл п’ятий. Дитинство
* * *
Одноклассница, соседка Лия Штернгель.
Пятый дом. Окно во двор. Аккордеон...
Лента Мёбиуса – бесконечный крендель:
Голоса из детства мне со всех сторон
О большой моей любви напоминают...
В том романе у тебя простая роль:
Из окошка твоего во двор слетают
Песни-песенки – моей любви пароль...
Ты простишь ли, одноклассница, за странность:
Не тобой мое сердечко пленено.
За любовь мою извечна невозданность.
Вспоминать давно ушедшее смешно.
Но забыть его нельзя, как ни пытайся.
И твоя в нем неизменна ипостась.
Ну, тогда сыграть мне снова постарайся,
Да позвонче, чтоб душа опять зажглась.
Вспоминаю и твою сестренку Клару.
Ваша мама побеждала всех в пинг-понг.
А потом вы в Горький дернули на пару –
Пробил зрелости для поколенья гонг.
Обретали там в серьезном институте
Чужеземные усердно языки...
Ну, а я в строю доискивался сути...
Дальше, дальше разбросали нас деньки.
А во дворике вся музыка заглохла
Да и некому там слушать про любовь...
И черны давно в твоем окошко стекла --
Никому нельзя вернуться в детство вновь.
Мы с тобою отыскались в виртуале.
Разузнали друг о друге – как и что...
Жили-были, как могли, не сплоховали,
Куролесили под синим шапито.
Случай свел в одной стране, хоть виртуально.
Я – в Нью-Йорке, ты не рядом – в Сан-Хосе
В интерьере очень милом, что похвально...
Да продлится бег в житейском колесе...
* * *
Найсправдi це вже щось нове:
Набiдкаюсь з минулим знову.
Пригадую той шостий «В» --
З батьками винайшли основу
Того, як диких хлопчакiв
З дiвчатами здружити в класi:
Рецепт – вечiрка: танцi, спiв...
Хлоп’ята непоганi в масi.
Можливо неформальний злiт
Невихованiсть їхню зменшiть...
Звичайно, пильнувати слiд.
Якесь передчуття бентежить...
Зiбрали грошi вiд батькiв,
А мешкання пiд ту вечiрку
Лиш батько-Фiнгеров схотiв
Надати – чималу квартирку,
Де б розмiстився шостий «В».
Дicтали шпроти, мандарини,
Смачного – дiтям... Хай живе!...
Чиїсь, здається, iменини
Формально то повиннi буть...
Батьки розкiшний стiл накрили.
Чекаємо.. З-за дверi чуть
Хлоп’чий галас. Ми вiдкрили –
I запросили їх за стiл...
Дiвчат i хлопцiв... Чергували
Дорослi осторонь навкiл,
Пiдлiткам настрiй не псували.
А тост проголосила – я.
Дзвенiли келихи з «Крюшоном».
Одначе передвiдчуття
Моє мiцнiшає з тим дзвоном...
Поїли. Встали. Хлопчаки
Вмить вiдокремилися мовчки.
Запахло тютюном.
-- Апчхи!... --
Ввiйшли. Розстебнутi сорочки.
Iз сигаретами. Палять.
Вiдразу стало дуже прикро.
Чи варто дослiди продлять?
Пiшла – i все менi обридло...
...Донецький незабутнiй край,
Мiй Новотроїцьк, Батькiвщина,
Вiдлуння пам’ятi приймай -
Любов до тебе давня й щира.
Донбас – великий гучний цех.
Iз працьовитiстю у вдачi
Англiєць, нiмець, лях, i чех,
I бозна хто, та й ти, козаче,
Хотiли радостi здобуть
I на землi i десь у надрах.
Знов спогади в полон беруть....
Людей там забагато. Надто
Заселений донецький край.
Мiста великi, працьовитi...
Степи i чорноземи Рай –
Цi села, дощиком умитi.
Ось Новотроїцьк мiй – на схiд
Вiн вiд Сухої Волховахи.
Оленiвськi Кар’єри слiд
Шукати ще схiднiше. Жахи
Епохи пережила тут.
Населення – дванадцять тисяч.
Село – як довжелезний джгут,
Чи вузькокрилий птах, на пiвнiч
Летячий -- довгих два крила
В напрузi простягнув далеко
На схiд i захiд... Вздовж села
Йшла Волноваха, де лелека
У очеретi полював
На жаб... Суха та Волноваха –
Суха... А за городом – став,
Так близько, що i черепаха
За хвильку доповзе... Ставок --
Глибокий. Поруч – осокори,
I берести... Вiд нього – крок
До рiчки, для дитинства – школи.
Глибока... I малеча там
Купалася... Звичайно, ми цi
Мiсця вiдмiнно знали, та
Шубовстались у тихiм мiсцi.
А там, де рiчка замiлка,
Де ряска, очерети – птахам
Для вiдгодiвлi. Ще й звiрка
Сховає... На ставок лиш з татом --
Великий -- можемо ходить.
На каменях там справжня пральня.
Бiлизну праником вiдбить –
Мистецтво... Там була й купальня
I два фонтани... Воду з них
Тодi iще спокiйно пили,
На нiй варили їжу... Снiг
Був бiлий, чистий теж... Зробили
З природою пiзнiше зле...
Знаходилась оселя наша,
Де я росла – дiвча мале –
На Ленiна... Була i паша
Довкола – годувать корiв.
Великий двiр при нашiй хатi.
Дах хати черепичний... Хлiв,
Конюшня... Нi, ми не багатi,
Але заможнi... Очерет
На клунi i на всiх будовах.
У дворi -- погрiб... Був хребет
Сiм’ї натруджений, та в спробах
Добитись кращого вже НЕП
Давав селянину надiю.:
Був чорнозем в родини, степ –
Худобi... Я, мала, радiю:
Вже починаєм краще жить...
Якби лиш нам не заважали!
Сiльгоспмашини вже купить
Могли, а як робить бажали!...
Приблизно рокiв з трьох себе
Я пам’я таю... Вечорами
Воли йшли з поля:
-- Цоб цабе!... –
Йшли гостювать до тата й мами
Сусiди: дядечко Семен –
Маруся-жiнка кличе -- «Сьома».
Звичайний розклад мiзансцен:
Повiльно вiдпускає втома
Дорослих...
-- Що в газетах є? –
Читали i дискутували...
Вже потiм настає – «моє»...
Щось веселеньке заспiвали --
Я починаю «танцювать»...
Ритмiчнi оплески заводять
Ще бiльше... Є чим частувать...
Прохаю: хай iще приходять...
-- Якщо запрошуєш... –
Усiм
Остапа Вишнi гуморески
Тодi подобались... А втiм
Газети i серйознi внески
З тривогою уже в життя
Селянське українське вносять...
Є гiрке передвiдчуття...
Жнива... Батьки пшеницю косять,
А хто виховує мене?
Анюта, наймолодша батька
Сестра... Ще дiвчинка, та не
Сидить без дiла, шиє хвацько.
(Фото 6. Что в скобках – убрать)
На знімку тітка Анюта, про яку мама згадує як про її
найближчу виховательку (своєрідну Орину Родіонівну, няню Пушкіна).
Здається вона працювала десь покївкою. Важливо те, що вона
здійснювала значний вплив на становлення Л.В. у дитинстві.
Борис Парахонський
Бо курси крою i шиття
Уже Анюта закiнчила –
I заробляє на життя...
I посаг вже собi пошила.
В Анюти – скриня. В скринi --- cкарб,
Що дозволяють розглядати
Менi… Сучасний мовник-шкраб
Навряд чи зможе те дiстати,
Що я тодi тримать в руках
Могла: тi cтаровиннi книги
Що несли мудрiсть, у вiках,
У селах зберiгались... В тихi
Години хтось з родини в них
Вдивлявся, мiркував... Вiд свiчки
На сторiнках тих древнiх книг
Слiди... I cукнi, черевички –
У скринi Анi... Над усе –
Журнали мод – як професiйнi...
Я мовчки розглядала це
Багатство, що ховала в скринi
Анюта... Лан сiм’ї в степу.
Там, далеченько, i пшениця,
I жито, i ячмень... В копу –
Снопи, щоб пiдсушить... Годиться
У клунi їх обмолотить,
Одержане зерно провiять,
Змолоти, хлiб пекти -- i жить...
-- Чого би нам iще посiять? –
-- А сонячники?
-- Добре. Ще?
-- А кукурудзу?
-- Безперечно!
Баштан?
-- Ще б пак. I сховище
Чи схованка...
-- Оце – доречно! –
Там жить подобалось менi
У куренi. Бабуся Настя
Щось приготує на вогнi –
Їмо... Пташки, зiрки... Це щастя!
Поволi вiдступає нiч.
З бабусею встаємо рано.
Вона готує – ясна рiч –
Нам снiдання... Я вздовж баштана
Бiгцем туди-сюди сную,
Малi кавунчики i диньки
Ховаю листям... Цю мою
Роботу роблю пильно... Дикi –
Гарячi променi тепер
Не попсують багатство наше.
Пильнуємо, щоб крiт не зжер,
Чи хтось iще... Пiзнiше завше,
Коли тi диньки пiдростуть,
Я вiдчуваю насолоду,
Коли їх нюхаю... Найдуть
Для мене пахощi i вроду...
Дорослi динi й кавуни
Збирала потiм вся родина...
I нiчого робить менi –
Везуть додому. Осiнь. Днина
Коротшає...
-- Чи я росту?
-- Ростеш, Лiдусю...
-- Чом повiльно?
Кiнець кiнцем коли пiду
До школи?... –
Так бажаю сильно...
Є посеред села майдан.
Там церква, ринок i крамниця,
Клуб, початкова школа там
I полiклiнiка... Судиться
Комусь хворiти – йди туди...
Чи – ще надiйнiше – до церкви.
Молись – i збудешся бiди –
Якщо повiрить здатнi в це ви.
До церкви ходить iз сiм’i
Бабуся тiльки. Якось каже,
Що час нарештi i менi
Там причащатися.
-- Аякже,
Я згодна! ---
I пiшли удвох.
Сподобалося. Дуже гарно.
Вiдчутний з Богом дiалог.
Свiчки. Спiвають. Я не марно
Вистоюю, як веcь народ.
Бабуся пiдняла на руки.
Священик проштовхнул у рот
Менi шматок смачної булки,
Влив потiм ложку рiдини,
Що теж була смачна, солодка...
Це так сподобалось менi!
Хто у родинi верховодка?
Я. I коли бабуся знов
Збирається пiти в недiлю
До церкви, я псую їй кров:
-- Вiзьми з собою! –
Маю цiллю
Оту приємну рiдину:
-- Я хочу причащатись знову...
-- Не можна, грiх... –
Мене одну
Лишає в хатi...
-- Я смачного
Приготувала: ось узвар
I булочка солодка з маком.
Оце для тебе Божий дар,
То причащайся тут iз смаком... –
Я вже нiколи i нiде
Пiзнiше не була у церквi.
Що для людей було святе –
Розграбували... Лиш на це ви
Й годилися, бiльшовики:
Паплюжити народну душу.
Це ви робили залюбки –
Вiдзначити, як свiдок, мушу...
Мiй перший вчитель – батько. Вiн
Навчив читати i лiчити.
Освiчений селянський син,
Бо довелось чогось учити
Десь у училищi... А втiм...
Як вiн учив – то та ще сценка.
Моє навчання поруч з ним –
В оповiданнi у Тесленка
Архипа знайдете таке...
А я – слухняна учениця.
Дешеве пляттячко з пiке...
-- Воно читає вже, дивiться!... --
Мабуть в училищi його
Колись чомусь-таки навчили.
Писав без помилок, чого
I бiльш освiченi не вмiли.
I так вiдмiнно рахував,
Що з арифметики задачi
Розв’язувати помагав
У сьомому... А щодо вдачi –
Iз задоволенням спiвав,
Був товариський i веселий,
Знав вiршi, у театрi грав
Аматорському... Вiн до стелi
Пiдкидував мене малу.—
Зчинявся у кiмнатi галас.
Гудiв – зображував бджолу --
Я не боялась, лиш смiялась...
Назар Стодоля – краща роль
Пiд оплески в ciльському клубi.
Нiс у душi багато доль –
Вiйна обiрвала всi вкупi…
Перед вiйною поновить.
У клубi зiбрались виставу.
Не сумнiвалися i мить:
-- Василь – Назар Стодоля! --
Славу
Вистава принесла йому,
Хоч вiн вже був сорокарiчний...
Вiйною забраний в пiтьму
Мiй батько – сильний, артистичний...
Вiн в пам’ятi моїй – анфас...
-- До школи хочу! –
I зiтхання
-- Лiдусi ciм вже. Саме час
Їй починать шкiльне навчання. –
Пiшли до вчительки. А та:
-- Берем до школи восьмирiчних...
-- Дiвча рахує вже до ста,
Читає...
-- Коли так, то... –
Звичних
Вiдмов потiк умить затих.
I ось – йду з течкою до школи.
Є зошити i кiлька книг.
В трудах, яким уже нiколи
Не закiнчитись у життi…
А Чернiвцi тепер далеко.
Де хлопчаки й дiвчатка тi,
З якими так було нелегко?...
* * *
Полковник Гойтман, одноклассник,
Ты не забыт за далью лет.
Нам все ж нередко дарит праздник
Невозмутимый интернет.
Из НСШ-24
Мы разлетелись по земле
И не нашлись бы в этом мире –
И растерялись бы во мгле...
Внеадресно, разновременно
Нам возвратив за пядью пядь,
Нас собирает постепенно
Сайт «Одноклассники» опять...
Я помню встречу возле парка.
Был вечер. В парке шел концерт.
Ты был одет легко и ярко –
И прядкой выцветшей – акцент
Сигналил из твоих кудряшек,
Что лето жаркое прошло...
Был путь по жизни крут и тяжек –
Нас разбросало, развело...
Но вновь друг к другу прибивает.
Спасибо – ты меня нашел.
И будто детство оживает,
А голос словно бы расцвел...
У каждого из нас – по сыну.
У каждого своя страна.
Своей судьбы уже вершину
Прошли мы оба – и сполна
Суп эмиграции прогорклый
Хлебали... Жизнь свое взяла.
Живем покуда — и под горку
Еще судьба не погнала...
Кто нынче должен отозваться --
Не угадать без ворожбы...
Но дай нам Бог еще дождаться
Вестей счастливых от судьбы...
Роздiл шостий. Вчителька
* * *
Не ведаю, как долго проживу...
Пред памятью Учителя склоняю
Изрядно побелевшую главу...
Пусть поздно – я его благословляю...
Наверное в те годы он меня
Сегодняшнего много был моложе...
Но фронтовая слава, осеня
Лик вдохновенный, сединою тоже
Рассказывала о пережитом...
Стремительное времечко, замедлись,
Верни меня подростком в школьный дом,
На тот урок, что вел учитель Эдлис,
Давид Абрамыч Эдлис, мой кумир...
Заранее бы знать, что с тем немецким,
Как с костылем, я обойду весь мир,
Наверное бы хулиганским, дерзким
Я не был бы таким учеником:
Отстреливал пистоны на уроке,
Прогуливал... А вот, гляди: ни в ком
Так, как во мне, не задержались крохи
Той школы лингвистической его.
А будь умнее, взял бы много больше...
Прости, Учитель! Жаль, что ничего
При жизни не сказал тебе, что горше
Всех прочих вин, о том, что вопреки
Куражливо-застенчивой повадке,
Любил тебя... Уходят старики...
Не все мы разгадали их загадки.
Одна из них: немецкий на плаву
Поддерживал всю жизнь...
-- Скажи, что-либо,
Пред памятью его склонив главу... –
Одно лишь и могу сказать:
-- Спасибо...
* * *
Чи вiн тодi вже щось складав?
Хiба що жарти, анекдоти.
Як КДБ не покарав,
Не вiдаю. Були сексоти
I в середовищi шкiльнiм.
Чи пам’ятаю я тi жарти?
Весь клас повторював за ним,
А дехто написав на партi:
«Майоре, влучний ви cnрiлець?
-- Так, поцiляю дуже влучно.
-- То поцiлюйте мiй кiнець!...» --
Пробачте. Справдi, так незручно,
Що я повторюю оце.
Та ви цiкавились, то знайте.
-- А як вiн вчився?
-- Над усе
Любив спiвати...
-- Постривайте,
Про це ви вже розповiли.
А iншi як долав предмети?
-- Не вчив нiчого зовсiм. Йшли
Уроки – вiн читав. Секрети
Якiсь напевно в цьому є,
На фокуси у цирку схожi:
До дошки кличуть – видає
Цiкаве щось, неначе може
Двi справи водночас робить:
I пустувати i вбирати
Знання у пам’ять... А щоб вчить
Старанно, то нi батько й мати,
Нi я не здатнi втолкувать
Хлопчинi: це ж йому для долi…
Вiн перевагу вiддавать
Бажає пустощам. До болi
Мене засмучує... У рай
Не хоче хлопець. Пiде в пекло...
Коли так хоче, то – нехай...
Тупий i впертий наче цегла...
I – незбагненно: вiн -- поет.
Про мене згадує з любов’ю.
Зi мною щирий тет-а-тет
Неначе оновився кров’ю...
А хто вмiв краще дратувать?
Згадаю – i бере досада...
Так, настрiй всiм умiв псувать...
На контрапунктi Олександра
Згадаю Корсуна. Вiн був,
Мiй дядько, Жорки брат I Митьки,
Талановитий... Добре чув,
Спiвав i грав на всьому... Звiдки
Був у людини свiтлий дар?–
Нiхто так не зiграє ниньки...
Багатий мав репертар.
Ще й теслював. Чудовi cкриньки,
Комоди сам виготовляв.
Вони були фабричних краще.
Бо їх з любов’ю майстрував...
Бабуся наша – вдача та ще:
Марiю, Шуркину жону,
Не любить, бо сiльська, з Ольгiнки.
Дочку родили лиш одну,
Красуню Нелю... Всi квiтинки
Всмiхалися в дитинствi їй.
Навчалась у педiнститутi...
Про себе. Iз найбiльших мрiй,
Найближчих до моєї сутi –
В селi у школi викладать...
А Данич, нi, не вiдпускає:
-- Зi мною будеш працювать
У облВНО! –
Чим серце крає.
Зав. кадрами, мiй шеф Iван
Свiт Олександрович бажає
Допомогти... Ми склали план:
Шукаю я i вiн шукає
Когось, ким можна замiнить
Мене у облВНО. Нарештi
Приiжджа вчителька умить –
Мiж iншим – знала руманештi –
Мою посаду перейнять
Iз задоволенням готова,
Бо в мiстi хоче працювать...
За мене шеф замовив слово
Начальниковi у райВНО
У Кицманi... Тримав посаду
У Лашкiвцi той. I воно
Йшло до мети. Бо на нараду
У Київ Данич полетiв.
Аршинов пiдписав заяву
З призначенням. I поготiв --
Знайшлось житло... Щасливу, жваву
Покликав Данич в облВНО:
-- Чого тiкаєш? В першiй школi
Посада є...
-- Вже все одно:
Попрацювала i -- доволi.
(Фото7. Что в скобках – убрать)
Знімок, зроблений у Кицмані (Чернівецька обл.) у 1945 р., куди
Л.В. переїхала після війни, але ще до заміжжя. Десь у ті часи, чи
пізніше познайомилася з моїм батьком Олександром Пилиповичем, на той
час - інспектор обласного відділу народної освіти.
Борис Парахонський
Я влаштувалась у селi...
-- Та Чернiвцi ж...
-- А я не хочу...
-- Шкода... ---
Вiйна ще на землi.
Бандерiвця, як поторочу
Усюди можемo зустрiть...
Я – в Лашкiвцi живу, працюю,
Харчуюсь у сiм’ї, де жить
Подарувала доля...
Чую,
Повинна щось i про батькiв
Розповiсти... Василь, мiй батько,
Леонтiйович...
– Iз росткiв
Козацьких! –
Похвалявся хвацько,
З Полтавщини переселив
Родину цар у степ донецький.
Ольховський також удружив:
Пiдлив у гени сiк шляхетський.
Я i брати читали все
На польськiй, що до рук трапляло.
Сенкевiча романи... Це
Навчало нас i розважало:
В романах iсторичний фон...
Борис привiз багатотомник
З Москви Сенкевiчiв... Озон
В тих творах для ночей безсонних.
Перечитала кiлькакрат
Всi про хмельниччину романи
I про козацтво... Батько – брат
Марiї, Гапки i Тетяни,
Анюти... Дiточки були
В Агафiї: Кузьма був старший,
Семен i Настя потiм йшли...
I що для оповiдi дальшiй
Апофеозом може стать,
А може i не стать – можливо,
Втiм, не бажаю зволiкать:
Чомусь для мене це важливо –
Я вiдчуваю – недарма –
Згадати тут, що працювали
Семен в кар’єрах i Кузьма –
На виживання заробляли
У Докучаївську... Село,
Де жили ми, на три частини
Дiлилось – чималим було.
Ми жили в Центрi, вiд родини
Тетяни далеченько. Та
З Борисом-дядьком – на Покровцi.
Анюта з ними... I мета
Давно живе в моїй головцi
Усi тi книги прочитать,
Що схованi у cкринi Ганни
Силкуюсь марно пригадать
Бориса-дядька... В серцi рани
Вiд кожного, хто залишив
Родину молодим... I дядько
Борис iще би жив i жив –
Не поталанило... Так в’язко
Тримає кожного своя
Чи красна доля чи недоля –
I зруйнувалася сiм’я...
Картопля, морква i квасоля
Росли в городi у сестер,
Садочок щедрий був на вишню...
Корова, ринок... Що ж тепер.
Живуть удвох свою невтiшну
Селянську долю... Ганна ще
Шиттям чогось там заробляє.
Таке у долi поприще.
Я їх вiдвiдую. Буває –
Вони з гостинцями до нас
Приходять... В Центрi на майданi
Є церква, парк, сiльрада... Час
I iншi сповiстити данi.
На площi родичка жила --
Учителька Ольховська Ганна
Iванiвна. Вона була
Спiвуча. Вiд селян – пошана:
Бо органiзувала хор.
За це їй i вiд влади орден.
Де «до», де «ре», минор, мажор –
Все знає.. З виглядом погордим
Вона крокує по селу...
При нiмцях теж керує хором.
Старалася годину злу
Полiпшити хоча б мажором.
За це заслали у Сибiр
Ольховську «визвольнi» Совєти,
Такий несли народам мир...
Є сумнiв, що й тепер газети
Про це напишуть хоч рядок...
Марiя тiтка iз Семеном
Вселилися у наш куток,
Де понад площею знамено...
Вони – сусiди. Їх щодня
Стрiчаємо у нас, вiтаєм.
Сусiди добрi i рiдня.
I ми їх також навiщаєм
Частенько. Особливо я.
Живе у злагодi родина.
Печаль у неї є своя –
Нема дiтей...
-- Приходь, дитино, --
Менi, – частiше... --
Був Семен
Письменним i займався радо –
Сiльський звичайний Дiоген --
Самоосвiтою... Еллада
Його вражала... Над усе
У географiю вдивлявся.
Навряд чи нинi в когось є
Такi пiдручники. Вiн знався
У картах. Вiн їх зберiгав
З часiв, ще царської Росiї.
Менi про все розповiдав
Й Володi-брату... Нашi мрiї
Торкалися придбання знань.
Поблизу нас на площi – школа.
Близ неї мiсце для збирань
Сiльськоi молодi. Довкола
Невибагливки-НСШ,
Дiвчата й парубки спiвали
Пiснi Вкраїни... Їх душа
Приймає радо... Танцювали...
А бiйок-лайок тут нема.
Не замкненi хатинок дверi.
I злодiїв ота юрма
Не знала, хоч в есересерi
Злочинна навiть влада... Втiм
Прислали раптом на кар’єри
Людей з Росiї... Навiть дiм
Побудували… Iнтер’єри
Не українськi i пiснi.
У них – задиристi частiвки
Пiд тупотiння... Увi снi
Моїм лунають празднослiвки:
Мой миленок, как теленок –
Только веники ломать:
Провожал меня до дома,
А не смог поцеловать...
Дiтей своїх – бо не було
Росiйських – вчили в українськiй,
Що дуже непогано йшло...
Мої молодшi вже в росiйськiй
Учились брат з сестрою... Так
Русифiкацiї йшов наступ
Посилений по всiх фронтах...
Iще о родичах… У нас – клуб --
Нiколи вiн не пустував...
У Києвi навкiл – театри.
Iван Ольховський працював
У музкомедiї... У Гагри
Не їде, де б вiдпочивав
Найкраще – їде нас провiдать.
В селi охоче гостював.
Вечеряти у нас i снiдать
Любив... У степ з собою брав
На довгi пішохіднi мандри.
Цiкавилась – розповiдав
Про фiльми рiзнi i театри,
Про оперу i про балет...
Вiн арiї спiвав чудово
В степу з славетних оперет.
Це репетицiя... Це слово
Я знала вже... I тет-а-тет
Йому я вiдкривала мрiї
I вiдчувала пiетет:
Бо усерйоз сприймав надiї.
Я подiлитись не боюсь --
Ми розмовляли про майбутнє...
Столичний театральний вуз
Цiкавить... Чи воно присутнє,
В менi, щою досягти мети?
До дядечка довiру маю...
Замислився...
-- Бажаєш ти
Зiграти вчительку?
-- Бажаю.
Цю роль би грала все життя...
-- Твоє покликання в тiй ролi,
Твоє щасливе майбуття –
Учителькою бути в школi.
-- А театральний вуз?...
-- Вгамуйсь!
Для тебе лиш педаґоґiчний
Iснує в свiтi фах i вуз...
-- А факультет?...
-- Фiлологiчний...
-- Понад усе, -- додав Iван, --
Усi начальники знайомi –
У шлюбi з вчительками... –
План
Накреслив родич...
Ми у втомi
Вертаємося у село,
Де нас стрiчає друг Iвана.
З двома акторами було
Цiкаво спiлкуватись... Пана,
Що cтрiв нас, звали Спиридон,
Приїхав з Ворошиловграду.
Де в оперi вiн баритон.
Вони спiвали разом радо –
Батькiв, дiтей, сусiдiв... Свято!
Iван ще й картку попросив
Мою фотографiчну... Радо
Дала... Адресу написав
На аркушику...
-- Чи напишеш?
-- Можливо... --
Чи вiн позiхав,
Чи так зiтхав собi у тишi –
Поїхав...
Гасло у селi
Про лiквiдацiю куркульства
Як класа... Лихо... Взагалi
Чи не доволi злого буйства
Безглуздого бiльшовикiв?
«Бiль» на початку цього слова –
Не випадковий. Бiль батькiв
I бiль дiтей... Багато злого
У вилупках... Вони комбiд
Створили... Бiдним пiсля НЕП’у
Був лиш моральний iнвалiд.
Повiсив лайку на щелепу
I йшов шукати куркулiв...
На нашому кутку оселi
Cелян мiцних, середнякiв
Знайти лиш можна... До пустелi
Їм не здалося довести
Село... Хоч розкуркульовали –
Той грiх їм, Боже, вiдпусти –
Колiсникiв, Шевченкiв... Знали
Усi: вони не куркулi.
Сiм’єю дружно працювали
Круглодобово на землi.
Як наслiдок – достаток мали.
Якщо iз нашiм порiвнять –
Можливо лиш на жменю бiльше.
Та в них дорослi дiти—п’ять
Робiтникiв, в нас двоє...
-- Тихше,
Бо й стiни мають вуха... --
Їх
Женуть iз рiдної оселi,
Все вiднiмають, та не шлють,
На щастя до Сибiру... Стелi
Розкуркульованим знайшлись
У родичiв... А в їхнiх хатах –
В однiй вже баня – подивись,
А в iншiй... Рiч вже о бригадах
Iде колгоспних... То однiй
Колiсникiв дають садибу –
Руйнують весь уклад сiльський,
Все вiшають життя на дибу...
У черзi ми, середняки...
Запрошують нас до колгоспу...
Повстанцi польськi, козаки,
Не слухаємо i загроз, бо
Не поважаємо комбiд...
Кому на користь те безглуздя,
Потьмарення совєцьких лiт,
Життя осмисленого устя?
Сельхозвыставка возле реки Прут
Наверно фильм «Кубанские казаки»
Сыграл мобилизующую роль:
Поставлены оградки и палатки...
Пришел полюбопытствовать? Изволь...
Доставленные изо всех районов
Снопы пшеницы, виноград и мед
Показывают пуще всех резонов,
Что люд советский хорошо живет.
Ну, отвлекусь, замечу мимоходом,
Что с опытом картина шла вразрез:
Ведь я еще не лакомился медом
И винограда обходился без.
Худющий и болезненный мальчонка –
Семья моя бедна и голодна...
Зарплат отца слагалася тысчонка
Лишь за квартал... Такие времена.
На выставке мне все так интересно:
Огромный бык... Зачем кольцо в носу,
Кто скажет? Впечатление непресно!
А кони, кони! Высотой с козу
Чубатенькие пони – и контрастно
Гиганты чудо-кони под седлом!
А вот, глади: тяжеловозы!... Ясно:
Такой свезет и двухэтажный дом.
Жужжат весь день и копошатся пчелы
В стеклянных ульях... Каждому видать...
Мы посланы на выставку из школы
Живые знанья зреньем постигать.
Объемом хрюнотавры подавляют.
Не свиньи – бегемоты и слоны!
А крошки-поросята умиляют.
Так эти хрюшки-хрюники смешны!
Бараны, овцы, малые ягнята –
Белы, черны и рыжи – как огонь...
Козлища, козы, ясно – и козлята...
В больших вольерах кролики... В ладонь
Зерна, чтоб покормить пеструх-хохлаток
И сизокрылых тучных голубей,
Индюшек... Достают из дюжих кадок
Огромных рыбин... Карпов? ... Не робей...
Любые фрукты – упоенье ока,
Но лучше б их попробовать на зуб...
Не предлагают... Это так жестоко!
В больших ларях – разнообразье круп...
Неужто варавду побогаче стали
Жить в эс-сэс-эре люди сей момент?
...В усищи фыркал с постамента Сталин,
Кроваво-красный грозный монумент...
Пiслямова до першої частини
* * *
Белла Шойхет... С этой девочкой из класса
Мы -- соседи через ряд. .. И вновь, как тать,
К бедолаге за спиною я подкрался –
И за грудки ее маленькие -- хвать!
Почему-то только с ней игрою этой
Развлекался я в предчувствии любви.
Представлялась восхитительною жертвой,
Притягательной и нежной виз-а-ви...
Я однажды подсмотрел: она писала
Песню модную в тетрадке... Для нее
Демонстрацией искусного вокала
Прогорланил во все горлыще моё:
«Смотри пилот, какое небо хмурое,
Огнем мерцает темной тучи край.
Суровый день грозит дождем и бурею,
Не улетай, родной, не улетай...»
Удостоен благодарственного взгляда...
Я запомнил, хоть полвека пронеслось.
Стыдно-детское бы открывать не надо,
Да вот помнится... А судьбы мчались врозь.
Я мужал на комсомольском Криворожье
И солдатский отдавал Отчизне долг.
Там судьба меня воспитывала строже,
Благоглупости ушли – таков итог.
Я в столице дозревал, потом в Сибири
Воплощал себя в радийные дела...
Все уже в стране обетованной были
Одноклассники – и Белла там была.
И едва ли вспоминала хулигана...
Пусть мое благословение теперь
Понесется над простором океана
И в соклассницыну постучится дверь.
Так стремительно промчались наши годы.
Что осталось, пусть уж в радости пройдет.
И подольше б до прощальной топать коды –
Миг за мигом, день за днем, за годом год...
* * *
Таке звичайненьке життя:
Дитинство, юнicть, зрiлicть, пам’ять...
Щодня проблеми, вiдкриття,
Надiї, мрiї, дiти... Бавлять
Онуки... Швидко плине час.
Минуле знов навiє спогад.
Все пережите мiцно в нас
Тримається... Навiщо? Здогад:
Можливо в цьому головний
Змicт втiленого iснування.
Що далi? Тиша... Щось i в нiй
Повинно бути – сподiвання
Людини з вiрою в душi...
Чи є насправдi? Невiдомо...
Живеш? Живи i не грiши.
Щоб душу не здолала втома,
А тiло – кома... У життi –
Є мудрiсть: як на довгiй нивi,
Яку не просто перейти...
Лиш уявiть: я знаю нинi
Про все, що сталося в життi –
Яка для мене з того користь?
Нехай її шукають тi,
Для кого я складала повiсть –
Онуки, правнуки... Нехай
Життя в них буде бiльш щасливе
Нiж це, у повiстi... Звикай
Читать, онуче, про бурхливе
Сторiччя – в ньому я жила.
I з ним ще й досi не розсталась,
Хоч у наступне перейшла.
Я начебто зобов’залась,
Уклала змову: оповiсть
Усе моє життя поэту.
I вiн з тих пiр не п’є не їсть,
А, перейнявши естафету,
Мене утискує в рядки...
Читайте, в кого є бажання...
-- А далi ,буде?
-- Залюбки
Продовжимо оте писання...
Частина друга. Вишиванка
Передмова до другої частини
Чернiвцi
У барвистiм сонячнiм вiнцi,
У бузку i яблуневих квiтах
Лагiднi травневi Чернiвцi...
Вас шукаю у газетних звiтах...
Мiсто, подароване менi
Долею на всi лiта натхненнi...
Тi святковi радiснi вогнi,
Голоси сердечнi i пicеннi…
Чернiвцями вздовж i поперек
Крокував, щоб краще пам’ятати...
Втомлений вертався на порiг,
Де мене стрiчали батько й мати....
Незабутнi, щедрi на любов
Чернiвцi – моi дитячi мрiї…
Як ранiше, так i нинi, знов --
Спiльнi сподiвання i подiї...
I Нагiрна, де була вона --
Надихаюча, щаслива школа,
Де дивилась вчителька з вiкна
На мене, що йшов у клас спроквола...
I коли мене наприкiнцi
Запитають про моє бажання:
-- Дайте завiтати в Чернiвцi,
Де моє дитинство i кохання...
* * *
Новi складаються рядки
Про мене – з вечора до ранку.
Зiрки, лелеки, пелюстки --
Як у святкову вишиванку –
I кожна буквиця -- стiбок,
Червоне з чорним – як у пiснi –
Моїх життєвих перемог
Й поразок наслiдки непрiснi.
Продовжую йому в листах
Оповiдать, як доля склалась,
Щоб у поэмi прочитать...
Вiршована – мов уквiтчалась.
Вiн пригадає щось своє –
Для хлопця-школяра важливе –
I до поеми додає...
А серце в нього надвразливе.
Свiт луснув. Трiщина пройшла
Крiзь серце. Спiвчувай поэту.
Сувора доля повела
У мандри... Втiм, весь сенс сюжету –
Моє вiдобразить життя,
Поетове – для контрапункту –
Зiзначити перепуття –
I запустити катапульту –
Нехай летять, летять рядки –
Я щось важливе пригадаю
В листi поету залюбки...
Неупереджений, вiтаю,
Читаче... Дякую за те,
Що зацiкавився моєю
Простою долею... Просте
Життя, тремтливе, як лiлею
Ще трохи далi пронесу...
Даровану Всевишнiм душу
Постом й молитвою спасу...
Продовжувати повiсть мушу...
Роздiл сьомий. Учениця...
* * *
Этя Вайсенберг теперь живет в Австралии,
А жила у самой школы, за углом.
И косыночку парчовую прислали ей
С башней Эйфеля на фоне голубом.
Той парижскою косынкой одноклассница
Прикрывает пионерский атрибут.
И сияющей парчой нахально дразнится –
У кого еще такое счастье тут?
Не форсили мы изысканными шмутками,
Был поношенным провинциальный класс.
А богаты только песнями да шутками.
Та косыночка сияла промеж нас.
Я потом под криворожскими зарницами
В экскаваторе промасленном мужал...
Отрешенно над блокнотными страницами
Карандаш для строчки песенной держал.
Этя Вайсенберг тогда жила в Оргееве,
Где накапливала фельдшерский багаж.
Как и мы, взмывали, верно, в апогеи вы,
Трудовой впервые обретая стаж.
Сема Шнайдмессер составил ей компанию –
Повезло, что в дни учебы не одна.
Дело фельдшерской стало близким парню и
По сей день он фельдшер, в чем судьба видна.
Отслужив, я возвратился из Хмельницкого
На Гайдара, где жила моя семья.
Я слесарил и учил немецкий истово
Изначальная гнала судьба-змея.
Ну, а ты трудилась в местной психлечебнице.
Труд медичек в оной подвигу сродни.
Я в Москву подался, а тебе, кочевнице –
Путь в Израиль... Чей удел светлей – сравни...
Черновцы в итоге оба мы оставили,
Улетели вдаль – такие времена...
Этя Вайсенберг сейчас живет в Австралии,
Я – в Америке, а родина одна...
Я вже не юний педаґоґ.
А вiн мене завжди дивує,
Коли вiдповiдать урок
Покличу... Завжди «намалює»
Цiкаве-недоречне щось.
Не знаю, як реагувати.
Ховаю тiльки усмiх. Ось:
Навчаю, як перевiряти:
Писати треба «г» чи «к».
Як? Помiняй лиш форму слова.
Тут потребуємо мiстка,
Щоб краще чути, голосного
Мiж приголосними. «Вокзал» --
Це виняток.
-- Для перевiрки
Мiняю на «вокальний зал»... --
Дурниця! Але без помилки
Вiн пише. Що ж менi робить?
Мовчу – i знiтився хлопчисько.
В оту ж вiн здогадався мить:
Не те... Бентежити? Ах, вшистко,
Як кажуть, єдно. Лиш би вiн
«Зберiг обличчя» перед класом.
Мовчу i далi... Клином – клин...
Можливо пригадає часом...
Перелiтаю крiзь лiта
У тихе селище глибинне,
Де Лiда-дiвчинка зроста,
А середовище гостинне --
Це Новотроїцьк... П’ятий клас
Приймають нинi в пiонери.
Вбирають всiх у форму нас.
Готуємося до кар’єри?
А починалося, коли
У школу привезли тканини.
Вони новiсiнькi були –
Яскраво-бiлi, чорнi й синi.
Директор доручив моїй
Завжди вiдповiдальнiй мамi,
Пошити форми.
-- Не самiй...
-- Ще б пак! Бо я вже у нестямi... –
-- Зберiть бригаду швачок-мам,
Якi