* * *
Юра Печенкин играл на баяне
«Сентиментальный ..» Чайковского вальс.
Смел и смышлен, океан обаянья –
Словом, густой черновицкий заквас.
Юра Печенкин мечтал стать военным.
Предполагаю: военным и стал,
В доблести праведной благословенным…
Город для розных в судьбе -- пьедестал.
Юра на 28-го июня
Жил, что от школы прилично весьма.
Школа -- певунья, резвунья, игрунья,
Ориентиром для гостя – тюрьма…
Хочется верить: здоровы и живы
Парни-соклассники... Где только вы?
Юра Печенкин имел перспективы
И премущества пятой графы...
* * *
Приходить трагедiйний час.
Я у двiрнiй сховалась нiшi –
I плачу. Спiвчуває клас.
Весь шостий «В» у в’язкiй тишi.
У хлопця на обличчi бiль.
Бiль перебив бешкетнi звички,
Йому властивий настрiй-хмiль.
Неначе до душi вiдмички
У cпiвчуваннi горю. Втрат
Вiн знає, правда, лиш вiдлуння.
Напевно, що фашистський кат
Сiм’ю прорiдив. Мама юна
Чудесно врятувать життя
У таборi зумiла смертi,
А тато втратив ногу... Ця
Трагедiя у хлопця в серцi --
Багато в серцi спiвчуття.
I плаче вiн зi мною разом –
I це для нього – вiдкриття...
А незабаром я з цим класом
Зненацька розпрощалась. Нас
I зводить i розводить доля.
Пробач, мiй неслухняний клас!
Зигзаг у долi, бо неволя...
Та це в п’тидесятi... Син
У сорок восьмому родився.
Де стеля й лабиринти стiн,
Дiм сином наче освятився.
Володар слави – Владислав.
Iм’я утворює нам долю.
Це треба, щоби кожний знав.
Була ще надто молодою,
Коли мiй первiсток прийшов
I доказiв про це не мала,
(Iм’я пiдказує любов) –
Я потiм докази дiстала.
Врочистий день: реєструвать
У ЗАГС’i мусимо дитину.
Свiдоцтво видекорувать
Бажаю якнайкраще сину
Красивим почерком. Такий
Вciм демонструє мiй колега,
«Русак»-словесник Грабовий.
Для мене – альфа i омега:
Якщо намiтила мету,
Сама органiзуй влучання.
У цьому випадку теж ту
Iдею хочу без втручання
Стороннiх випадкових сил
Здiйснити. Згодився словесник –
Колега дорогий Василь
I на перервi – cпiвтрапезник,
Василь Iванович пiти
До ЗАГС’у згодився охоче,
Щоб данi Владика внести
До метрики... I млiли очi:
У калiграфiї – артист
Насправдi Грабовий великий –
Такий дiстався дивний хист.
I сина внесено у книги
Як чернiвчанина. Тепер
Вiн повновласний громадянин
Великого СРСР
I повновласний чернiвчанин.
Яким вiн буде? У яку
Пiрнає долю мiй синочок?
Кого зустрiне на вiку?
Питань багато, мiй дзвiночок...
Я приготовлене давно
Поставила на стiл шампанське –
Шляхетне радiсне вино,
До нього – частування панське.
По склянцi випили «пани»,
Що саме повернулись з ЗАГС’у.
За маму й сина тост вони
Проголосили... Мама плаксу
Нагодувало смачно теж.
Все громадянину буйдуже.
Вiн задоволений без меж –
Поснув. До нової калюжи.
Тодi вiн голосок подасть.
В сухе i чисте привереду
Потрiбно щогодини класть.
-- Щеб пак! Аджеж не з очерету,
А доброї родини син.
Вологим не бажаю спати.
Виконуйте батькiвський чин
I доглядайте, батько й мати! –
Були канiкули. I ми
З Сашком хлопчину доглядали
Ретельно, якiсно самi.
Все необхiдне купували.
В колясцi у садочку спав.
Їв смачно. Добре розвивався.
Пiд наглядом моїх зростав
Чудових учнiв. «А» старався,
Вже шостий, вciм допомогти.
I «Б» активно пiдключався.
-- Рости, наш Владику, рости!... –
Малий вже хлопцям посмiхався.
Я не боялась залишать
З Вiтьком i Славою дитину.
Тi у колясочцi катать,
Любили, iграшками сину
Дозвiлля заповняли. Я
Вiдвiдую тимчасом ринок,
Обiд готую. Бо сiм’я
Тримається на жiнцi. Вчинок
Дiтей – моїх помiчникiв
Не можна переоцiнити.
Моя подяка з цих рядкiв
Їх дожене. Тодiшнi дiти
Тепер давно уже дiди.
Хай їм Всевишнiй подарує
Щасливi старостi сади...
А поки що сене хвилює
Те повсякденне. I вони
Для мене – додатковi руки.
Батькам подяка. Їх сини,
I самовiдданi онуки
Шляхетних в мудростi дiдiв,
Надiйними чоловiками
Зростають... Помiч перших днiв,
Що подана була руками
Й серцями учнiв-хлопчакiв –
Насправдi незабутнє благо
Якби побiльше тих Вiтькiв
I Слав, то радiсть i вiдвага,
Що у моїй тодi ciм’ї
При їх пiдтримцi панували,
Всi ciм’ї б труднощi cвої
В тiй атмосферi подолали...
Усмiшка Владика... Вона –
Вiд мене, хоч всi риси тата.
В душiй ого завжди весна.
Дiсталося йому багато
Любовi вiд обох батькiв.
Зрiст до смаку менi – високий
У трьох в сiмействi мужикiв,
Сашка i двох синiв... Та поки
В колясцi тiльки старший син.
Вiдсвяткували перший тиждень.
Голiвка ще без волосин.
В садочку найщедрiший кисень
Вдихає з сонечком навпiл,
Вже пiзнає мене i тата.
А в мене наче пара крил
I кожний день неначе свято.
Вiдзначили i мicяць. Вже
Яскрава посмiшка на личку,
Моє поiвши «бламанже»,
Вiн утворив приємну звичку
Мене хвилину розглядать...
Два перших мiсяци минули.
Щось необхiдно зароблять,
Бо чоловiк, якого кулi
Не пожалiли на вiйнi,
Образу терпить ще й вiд влади.
Та ухвалили, що вони,
Найвiдданiйшi, котрим вади
Вiд ран одержаних життя
Ускладнюють, не мають права –
I заробляти... Вже дрантя
Солдатське стлiло, та держава
Так «чуйно» дбає про солдат,
Що тiльки сто один на мiсяць
Дасть ветеранам. Цей уклад
Ганебний. Ним вождi замiсять
Презирство й ненавiсть в серцях.
I неодмiнно подолає
Зла сумiш неодмiнно страх
I вражий той уклад зламає
Колись... А нам терпiти той уклад.
I єзуїтськi тi знущання
«Найсправедливiшої» з влад.
Зарiбок в сто один бажання
У влади й далi «пiдрiвнять».
Податки й внески значно бiльшi
В процентах треба вiддавать
За той карбованець... У тишi
Потай зубами скреготить
Вся пограбована країна.
НКВС й мовчазним мстить
Хоча б i за думки... Наївна
Надiя до добра дожить...
Тож час менi назад до працi
Вертатися i знов служить
Просвiтi... Icтинно: пора цi
Обов’язки на себе брать.
Iнакше бо сiм’ї не вижить.
Є син, а мусимо вiддать
Ще й за бездiтнicть. Що залишить
Кремлiвський «батько» дiтлахам?
Оте знущання припинилось,
Коли я ще й Борису дам
Життя... Не можемо на милiсть
Такої влади уповать.
Навчальний рiк вже наближався.
Що ж, доведеться працювать.
Зайшла у школу... Посмiхався
Назустрiч радо Валентин
Iванович, директор школи.
-- Сто лiт не бачив. Навiть сплiн
Поборював... –
Мене нiколи
Так не стрiчали ще нiде.
Вiн, Дмiтрiєв i Коновалов
Петро Степанович...
-- Веде
Учителя його лекало в
Непередбачуваний клас.
Не спромогтись лекала-долi.
-- Отож який є розклад в нас?...
Так.. Маємо годин доволi
Багато... Вiсiмнадцять – ценз...
-- Було двадцять чотири...
-- Добре.
Надвишка – додатковий пенс.
Я сподiваюся, що кобри
З райвно мене за те не вб’ють,
Що дам улюбленцi надвишку.
Ще десять вiзьмеш?...
-- Як дають –
Бери!...
-- Я вдячна. Тiльки лишку
Не вiзьму. Краще дайте знов...
-- Що?
-- Керiвництво в тому ж класi…
-- Взаємна з учнями любов
Й батьками?... Що ж, в такому разi –
Готуйтеся... –
А потiм вiн:
-- Без свiдкiв ми... Як Парахонська
Субсiдiю, що дав твiй син,
Одержуй далi, бо московська
Примушує нас хитрувать,
Здираючи з нас шкiру, влада.
Щоб легше з сином виживать,
Обдуримо ту владу! --
Радо
Я згодилася зарплатню
Одержувати пiд дiвочим
Козачим прiзвищем... Меню
Для мами з сином, щоби очi
Мої i Владика завжди
Здоров’ям сяяли завзято,
Включати свiжої їди
Рiзноманiтної багато
Повинно, щоб i вiтамiн
У «бламанже» стiкав вiд мене –
Здоровим вирiс би мiй син –
I грошей треба хоч три жменi…
-- Я «вiкна» в розкладi зроблю,
Щоб встигла годувать дитину... --
I я Всевишнього молю
За чуйну й лагiдну людину.
Робота в мене знову є.
Тепер подбаємо про няню,
Що б вмiла дитинча моє
Вiдмiнно доглядать... Вчиняю
Широкий пошук: всiх подруг,
Сусiдiв мобiлiзувала:
-- Шукайте, може є навкруг
Порядна жiнка... –
Жалкувала:
Душi-cвекровушки нема,
Яка могла би доглядати.
Все iнше важке я б сама
Робила – молода – у хатi…
Розпитували й про сiльських
Порядних родичок... Ой, де ж тi
Жiнки, хто б захотiв i змiг
Менi допомогти? Нарештi
Порадили: тут є одна
Порядна й одинока жiнка,
Мicцева...
-- Може Стефа зна
Когось в селi… --
Мене стежинка
В сусiдню хату привела.
-- Cтефанiє, чи є знайома,
Чи може – родичка з села,
Щоб доглядать дитину вдома? –
-- Напевно я б сама могла... –
Домовились: шiсть лнiв у тижнi
Вона приходила. Жила
У себе... Ледь пожовкли вишнi –
У мiсто вересень зайшов...
Стефанiя приходить вранцi…
У двадцять шостiй школi знов
Я, вся в педагогiчнiй працi.
Вона готує нам їду...
Коли у розкладi «вiконце»,
Я годувати сина йду –
Вiн в усмiшцi неначе сонце.
В недiлю Стефа вихiдна.
Приходять хлопчики зi школи.
Вiн ручки простягає:
-- На,
Вiзьмiть мене, хоч я i голий. –
Вже Владик учнiв пiзнає
I посмiхається їм радо...
З хлоп’ятами дитя моє
Спiлкується i грає... Чадо
Не заперечує, що ми
Тимчасом сходимо на ринок,
В крамницю...
Грудень – i дими...
Отоплюється наш будинок
Вугiллям. Є чудова пiч.
Нам тепло з Владиком, спокiйно.
I знову день, i знову нiч…
I вiриться, що все – надiйно...
Є Женя Буїна... Вона,
Савелiвна, моя подруга.
Про справи кулiнарнi зна
Усе. Євгенiї заслуга,
Що куховарити i я
Квалiфiковано i смачно
Вже починаю. I ciм’я –
В особi Олександра – вдячна.
У Женi – двiйко: Вячеслав
I Олександра – Славик, Шура.
Каструля наче автоклав.
Там вже мабуть температура
За двiстi градусiв...
-- Вогонь
Убав. Ой, Боже, обережно
Бо опечеш собi долонь!
Є технiка протипожежна?
Нема? Тим бiльше... Поклади
Тепер картоплю i цибулю,
Добав холодної води...
Тепер петрушку потребую... –
А по обiдi у садку
Гуляли всi, вiдпочивали.
Малий в колясочцi в кутку,
А Славик з Шурою з ним грали.
Вони й самi ще теж малi.
Cашко фотографує радо.
Все до вподоби. Взагалi
Ciмейне тихе Ельдорадо.
Що до забивiв та ангiн,
Дружина Гриця консультує,
Бо Сiльва лiкарка... I cин –
Здоровий, немiч не лютує.
Герою виповнився рiк.
А Женя якось говорила –
Мабуть з якихось знала книг:
Це строк, щоб чадо починало
Само ходити. Червень. День
Народження дiтей, це свято
У першу чергу їхнiх нень.
Дитина грається завзято.
Поставила на нiжки:
-- Стiй. –
Я вiдiйшла на кiлька крокiв:
-- Iди до мене, любий мiй! –
Пiшов. Не треба бiльш урокiв –
Iде. Я вiдступаю. Вiн
До мене тягнеться й крокує.
Ой, шльопнувся! Вiдразу син
Пiдвiвся i тепер прямує
Смiливiше... Коли пiдрic
«Ставок» лаштуємо для нього
У балiю – Cашко принiс
В садок велику для малого –
Нал’ємо з Стефою води.
На сонечку пiдiгрiвалась.
Його саджаємо туди.
Дитина радо хлюпосталась.
Йому подобалався «ставок»,
Коли вiдвiдували учнi,
Махав їм ручкою синок,
А вигуки веселi й звучнi –
В «ставок» запрошували їх...
I Cтефi радила i хлопцям
З ним не сюсюкати, щоб звик
До мови ясної i щоб ця
Маленька навичка йому
Допомогла заговорити.
Не розумiю я, чому
Не можуть люди зрозумiти,
Як це важливо. До малят
Сюсюкають – i не вбачають --
Це явно з розумом невлад:
Дiтей сюсюкати привчають.
Дитя, дорослий, не калiч,
Облиш сюсюканням дурити.
А Владик слухав ясну рiч
I хоч не мiг ще говорити,
Запам’ятовував слова
У вимовi чiткiй, дорослiй.
Його лобаста голова
Приймала їх, як зброю в козли:
Щоб i порядок певний був
I можна їх легко дiстати.
Запам’ятовував, як чув...
Про це що можу пригадати?
Стоїть у лiжку – i:
-- Диди! –
До мене простягає ручку.
Перекладаю:
-- Дай води!
-- Дебде!
-- Не розумiю... –
В кучку
Бiленькi брiвки вiн зiбрав:
Мовляв – чому не розумiєш?
«Дебде» -- я виразно сказав...
-- Сашко, можливо ти зумiєш?... –
Прийшли канiкули. Сашко
Дiстав путiвку в санаторiй.
Чи там пташине молоко?
Чи вiн слабий, чи може хворий?
Страшної бiйки ветеран
Повинен звикнутися з бiллю.
На ньому шрами тяжких ран ---
I жодному на свiтi зiллю
Несила бiль ту подолать.
Можливо, що одеське сонце
I море можуть сили дать…
Поїздка потребує «крон» -- це
Вже зрозумiло. Понад то
Стефанiя повiдомляє:
-- В село поїду на авто.
Рiдня давно мене вмовляє
Пожити там... А хлопчаку
Я пошукаю iншу няню,
Надiйну, лагiдну. Таку,
Як треба... –
Справдi раптом з ранню –
Дзвiнок у дверi…
-- Няня?
--Так!
З села, а звуть мене Маруся... –
Проста i чемна – добрий знак...
-- Нi, я роботи не боюся.
Лякає лиш колгоспний «рай».
Якщо не «рай», тодi – на шахти,
На примусовий труд... Вмирай
Там пiд землею!...
-- Цебто так ти
Вирiшуєш свою печаль...
-- Обожнюю дiтей крiм того...
-- Ну, синку, нянечку стрiчай! –
Домовились: вона малого
Не возить у колясцi:
-- Хай
Привчається вже тупотiти.
Лиш у садочку з ним гуляй
Бо на проспектi мусять дiти
Вдихати спалений бензин... –
Попрацювала кiлька тижнiв.
Звикає до Марусi син.
В садочку яблунi i вишнi,
Веселий смiх синочка...
Раз
Повiдомля зненацька няня,
Що прийде гостювать до нас
Солдатик...
-- Тiльки є прохання...
Йому сказала: ви моя
Сестра...
-- Гуляли по проспекту? –
-- Лиш раз... --
Догана їй гостра:
-- Не маєш, дiвчино, респекту
До тих наказiв, що даю,
Бензиновим прогаром труїш
Дитину, крихiтку мою?
Так на вказання реагуєш?...
-- Пробачте, це було лиш раз.
У парк iз Владиком ходила...
-- Щоб цього не було вже. В нас
Дiвчат навколо мiста – сила,
Що будуть радi в Чернiвцях
Маляток доглядати – жити... –
В Марусi на обличчi – жах...
-- Солдат нехай приходить. Дiти
Полюблюють завжди солдат.
Вигулюй Владика в садочку
З солдатом разом. Красний сад,
Де можна посидiть в куточку, --
Чудове мiсце, щоб дружить.
А ввечерi, коли всi вдома,
У мiсто можеш виходить.
У нас -- цукерки з «Гастронома»,
Домашня їжа... Пригости
Солдата – це для нього розкiш.
А ти з Марусею рости,
Синочку... Ще одне: акторськi ж
Наївнi вигадки облиш.
Бо доведеться вже брехати
Усе життя. Не варто. Лиш
Її – солдати – не солдати --
Усi, усi чоловiки
В своїх дружинах поважають --
Завжди лиш правду – напрямки.
Брехнею лиш перешкоджають
Тi, в кого розуму нема,
Собi у будуваннi долi.
Отож, натискуй на гальма... –
Я вiддаюсь роботi в школi,
Cинок з Марусею... Вона
До хлопця ставилася добре.
Син нянi пропонує:
-- На! –
Дитя тодi таке хоробре
I хоче, щоб його взяли
На руки, коли знає: люблять.
Ми зрозумiти це могли
Без слiв: коли дитину гублять
Знущанням, захисту шукать
Вона бiжить до мами-тата...
Тут пiдiйшла доба чекать
Менi й молодшого «солдата».
Чомусь я певна: буде син.
Хоч взимку – дiждалась канiкул.
Предноворiччя. Чарок дзвiн.
А в мене у життi капiтул
Новий стартує:
-- Все, пiшли! –
Сашко веде до родбудинку,
Що недалеко. Узяли
В палату. А вночi – кровинку
Менi тихенько Дiд Мороз
Принic – безцiнний подарунок!
Взаправдi це – апофеоз,
Як вперше принесли пакунок,
В якому мiй новий синок.
Гарненький, як i старший братик.
Розумний – точно вибрав строк.
Якщо, щоб народитись, Владик
Цiлicеньке мав лiто, цей
Хотiв не пiдвести матусю.
Спiшивши, вийшов без бровей
I вiй...
-- Це вiн тобi Лiдусю,
Як педагогу спiвчува,
Синок турбується про учнiв.
Моя у хлопця голова!
-- Чия ж iще? Не чую: гучнi
Повиннi оплески лунать!
-- Все буде: оплески, обiйми
I квiти... –
Знову: пеленать,
Купати в балiї... У нiй ми
«Ставок» робили влiтку. Син
Зумiв так з часом розiбратись:
В п’ятидесятiм вийшов вiн.
Мiг роком старше оказатись,
Якби ще трохи поспiшив.
I це було би зле i в школi
I в армiї. Та вiн рiшив
Рiвняння i пiшов поволi
Услiд за братиком рости...
Знов звичнi хитрощi cовєцькi:
Щоб у сiм’ї баланс звести,
Придумувались «арабески»:
Мої декретнi вiдпускнi
Одержую як Парахонська.
Зарплата також йде менi.
Мабуть, вiд Києва до Омска
I далi мусять хитрувать,
Щоб вижити, cовєцькi люди,
Хоча i незлiченна рать
Сексотiв-стукачiв усюди.
Як Мусiєнко я беру
Свою щомiсяця зарплату.
Так, граю в небезпечну гру,
Щоб кожному в сiм’ї «солдату»,
А їх, ви знаєте, вже три,
Купити щось смачне к обiду.
Сашко нервує, що вiд «гри»
Вiдставлений... Спокiйний з виду,
Переживав, що сам не мiг
Сiм’ю утримувати. Влада
Героям, що без рук, без нiг,
Кого ота воєнна вада
Сама пригнiчувала, їм
Ще й не давала заробляти.
Тому чоловiкам моїм
Дружина, звiсно, я i мати,
Ще й годувальниця сiм’ї.
-- А ти, Сашко, вiзьми дiлянку,
Щоб мати овочi свої
Й картоплю...
-- Добре! –
I вiд ранку
До вечерниць у вихiднi
Копає, овочi саджає...
Якщо хто вiльний iз рiднi
У вихiднi – допомагає.
Володя найчастiше – брат,
Студент – потрiбнi ж i перерви...
Iще один з моїх «солдат» --
Оце й усi мої резерви...
Турбот багато у сiм’ї…
Я класний керiвник у школi.
Cини – двi пiльгочки мої
Мене рятують вiд недолi
«Короткий курс ВКП(б)» --
Її icторїї – вивчати.
А щодо iншiх – цоб цабe! –
Щороку мусять розпочати
Цей генiальний твiр вождя
Вiд першої глави. Щороку!
I пхають в голови смiття
Одне i теж. Його потоку
Лиш смерть вождя поклала край.
Я присвятила цьому твору
Годину. Кажуть бо:
-- Вивчай! –
Iєзуїтську ту потвору
Кремлiвську можна розрiзнить
У псевдо-iсторiчнiй казцi.
Вождь злочини бажає змить
З людської пам’ятi... Якраз цi
Знущання, вбивства i ГУТАБ,
Голодомор i продрозкладки,
Якi вчиняв кремлiвський штаб,
У мозках залишили згадки,
Якi не витравить нiчим,
Хоч довгим, хоч коротким курсом.
Силкується ГУТАБ-режим
Обмежити свiтогляд куцим
Цим курсом... Цей ганебний «курс»
Сашковi в унiверситетi
Марксизму-ленiнiзму – (вуз
Полiтбрехнi) – на факультетi
Фiлософiчнiм теж хотять
Втовкмачити у мозок люто...
Години, днi, лiта летять,
Життя замiшується круто...
Не заперечила сiм’я,
Коли я запропонувала
Давно вже обране iм’я
Для сина другого... Бажала,
Щоб передало то iм’я
Чоловiкiв чудових риси.
Захоплювалась ними я –
I вci вони були Бориси.
Був дядя Боря-красень, був
Мiй викладач у Станiславi
Борис Георгiйович... Гнув
Антикремлiвське у оправi
Iстмату й логiки... Борис
Свiт Миколайович, товариш,
Друг i носiй високих рис.
-- Борисом буде син. Чи схвалиш,
Сашко, мiй вибiр?
-- Буде так,
Як вирiшiш. Борець за славу?
Влаштовує. У мами смак
Чудовий! –
Цю важливу справу
Ми вирiшили iз Cашком
У злагодi. Борису справдi
Боротись випало iз злом,
Коли дорослим став... Ми радi:
Cини здоровими ростуть.
Пiдвищили Марусi плату.
Бо двоє бiльше сил беруть.
Не розраховую на зраду...
Сусiди... Наш особнячок
Роздiлений на двi квартири.
У шостiй – п’ятеро. З жiнок –
Сусанна Карпiвна. У мирi
Cпочатку проживали з нiй.
Тим бiльше – вчителька, колега.
Пiзнiше наче лютий змiй
Вкусив сусiдку. I, сердега –
Насправдi так її шкода –
На нас зненацька озлобилась –
З душею скоїлась бiда,
Неначе враз переродилась.
Три сина у сусiдiв. З них
Дороcлi Олександр i Торик.
Молодший Iгор – учень. Зник
Мiж нами лад. Садок i дворик
Просторi. Вистачало всiм
I мiсця, й свiтла, i повiтря.
З Сусанною дiлилась тим,
Що знала й вмiла. Я ж не хитра –
Душею щира i проста.
Cусанна у молодших класах.
Годин, мабуть, не менше ста
Подарувала їй, щоб в асах
Й вона учительских була.
З укр. мови – особливо. Торик
Кiно дивитись звав, то йшла.
Кiномеханiк:
-- У вiвторок
«Тарзана» будемо усi
Дивитись вдома, то заходьте! –
Чудовi то були часи...
Не вiдаю, з яких нагод те
Добросусiдське раптом вщент
На сто уламкiв зруйнувалось.
Один i другий прецедент –
Спочатку тихо дивувалась:
Б’є струмом, як змиваю пил,
Коли «їх» мicяць. «Пiдкупили»
Лiчильник струму? Ми навпiл
Ранiш щомiсяця платили.
Тi пропонують:
-- Краще так:
Нехай за грудень ми заплатим,
За сiчень ви... –
Та i байбак
Помiтить, але як зарадим
Бiдi? Коли платити нам,
Лiчильник набирає швидкiсть,
Їм – то стоїть, хоч по рукам
З пiдлоги струмом б’є. I кiлькiсть
Для нас оплати лиш зроста,
Для них – все падає. Пiзнiше
Ще й радiо... До нас – верста
Вiд радiомережi. Ми же
I заплатили, щоб вiдвiд
Ввели проводки до будинку.
Мовчить «тарiлка». Гiрко вiд
Того зухвальства. Через стiнку, --
Ми чуєм: радiо спiва,
Хоч ми, а не вони платили.
Як бути з ними? Голова
В отих турботах. Чом не жили
Як люди? Ми тодi cобi
Окремий ставимо лiчильник.
Сусанна з нами в боротьбi,
В щоденних спробах недоцiльних
Погiршити життя сiм’ї,
Що їй поганого не робить.
Такi обставини мої.
Мене оте не дуже гнобить,
Що вiдокремилась вiд нас
Вона стiною в коридорi.
Є «чорний хiд». Ми ним як раз
I користуємося. Горе
Маруся причинила нам:
Пiшла вiд хлопцiв до Сусанни сусiдки.
До честi – честь, до хама – хам.
Нехай ковтає там об’їдки.
Минуло мiсяцiв зо три.
Знов проситься до на Маруся.
Я вiдмовляю. Не хитри.
Без надто хитрих обiйдуся.
До Лашкiвки пишу листа.
Прислали нянею Марiйку.
Життя... Дожити б хоч до ста.
Та на «п’ятiрку», не на «двiйку»...