Думка за думкою скаче у танці.
Сльози – як засіб, щоб рани промити.
Мотузка на шиї, стілець під ногами
І дим цигарковий, як стимул, щоб жити.
Портрет на стіні і прогнивші шпалери,
Розлука в вікно заглядає несміло.
На подіум вийшла розбещена тиша
Й за жменю монет продає своє тіло.
По краплі в безодню спливає надія.
Ікони розвісили соплі шовкові.
Розхристаний вітер сміється і плаче –
Мінорним акордом рве струни нервові.
Згадалось життя від початку до краю:
Одвічна біда – геморой і застуда.
Штовхаю стілець і донизу зриваюсь...
Любов не вмирає – вмирають лиш люди.
Дисидент
Ламаю звичний плин свого життя –
Тікаю від буденності світів.
Моя Земля не кругла, а плоска
І спочива на спинах у китів.
Я сам собі живу наперекір
І оголошую своїм думкам протест...
Я дисидент – борець гнилих ідей,
Повстанець, що розіпнутий на хрест!
Місто
Я ненавиджу місто через те, що тебе тут нема,
Я ненавиджу долю за те, що вона розлучила.
Я засуджений Богом: це місто - холодна тюрма,
У якій одягають кайдани і спалюють крила.
І від болю різкого буває не хочеться жить,
І годинника стрілки завмерли на місці одному...
У самотні хвилини розірване серце болить,
А стриножені ноги шукають дороги додому.
Перелітні птахи переплутали гнізда і сніг,
У холодному місті вмирають останні надії...
Павуки-кораблі в’ють слизьку павутину доріг,
По якій іммігрують грабіжники і повії.
Відкриваю вікно – бачу лиш ворогів навкруги,
Стаю на коліна і шлю сто прокльонів до неба!
Я зруйную всі мури, порву на руках ланцюги
І клянусь найдорожчим, що я повернуся до тебе.
Сліпий
Я сонце бачу лиш в кошмарних снах,
Тримаю в пам’яті свою я Батьківщину:
Ту, де скалічилось моє життя –
Єдину й неповторну Україну.
Тепер стою посеред вулиці з ціпком
І бачу лиш колючу темінь всюди,
Бо я – сліпий, каліка по життю
Тримаю жменю і кричу: ”Подайте, люди!”
***
Мої уявлення – химерні,
Моє життя – шматок стихії,
Мої брати – кати і вбивці,
А сестри – шльондри і повії.
Я сам запроданець і грішник,
Мої слова – у серці болі.
Мій Бог панує не на небі,
А потопає в алкоголі.
Йду по життю, мов по канату,
В душі лиш пустка і свавілля.
В мені страшний вогонь палає,
Ім’я якому – „божевілля”.
***
У світлі свічок-ліхтарів
Всесвіт мене хоронив –
На лаві поломаній
В кутку, під іконами,
Я помирать не хотів.
Смерть викликала на бій,
Сльози котилися з вій.
Серце ще билося –
Вмирать не хотілося
В місті убивць і повій...
В обличчя дмухнув вітерець,
В тіло ввірвався свинець –
Зранений падаю
Любов свою згадую...
„Боже, невже це кінець?”
Патріотам
Я втомивсь від доріг,
Що одвіку лягають під ноги.
Я втомивсь від людей,
Що за гроші стають на коліна.
Я не хочу багатств –
Сто разів хай я буду убогий,
Моя совість – це Бог
І я є повноцінна людина.
Я не вірю тому,
Хто говорить, що він патріот –
Мене нудить від цього
Фальшивого патріотизму.
Я страждаю, коли
Зневажають вкраїнський народ
І ридаю, коли
На шматки розривають Вітчизну.
Я вклоняюсь тому,
Хто за волю готовий на все,
Хто шанує народ
І любить свою Україну,
Хто в бою за добро
Жовто-сині знамена несе
І готовий померти
На благо своєї країни!
Надія
Поцілунок осінній останній
Я в себе на устах відчуваю,
Бо зима в крижаних тет-а-тетах
Білим снігом мене зустрічає.
Я закрию обличчя руками,
Попрощаюсь з осіннім натхненням,
Що мене в час важкий надихало
На дитячії одкровення.
І за осінь поставлю я свічку -
Заховаю руками від вітру...
Жовтий колір уже не в моді –
Світ фарбую у білу палітру.
Мої руки морозом сповиті;
Я кохаюся зі свічею...
Ми зимі протестуєм коханням –
В опозиції ми до неї.
***
Як сльозина кришталева
В місто впала дика осінь,
Землю в золото вдягнула
Й засліпила неба просинь.
Золотистими віршами
Ворожила, чарувала...
Все приспала, тільки море
Ще не спало – бушувало...
Пахне в просторі чумою.
Вже все спить – нема нікого,
Тільки я „вічний скіталець”
Все топчу свою дорогу.
Осінь
Як дивно осінь впала за вікном...
Лягла, немов вірші мої у книжку:
Сиджу один в квартирі, у затишку
Й дивлюсь, як вітер бавиться з листком.
А дощ бринить, по склу біжать потоки –
В мені зібрались тисячі образ,
Їх виллю у слова, в обривки фраз...
На пачці чорний напис „No smocking”.
Життя біжить...Воно – потік бурхливий -
Він дуже небезпечний та примхливий...
***
Ти та, яку завжди шукав,
Якою марив у самотні ночі,
Ти та, яку безмежно покохав
І та, з якою завжди бути хочу.
Лиш ти пануєш у моїм житті.
Ти та, чиє ім’я мене п’янить,
Ти та, від кого закипає кров
Й від кого серце в полум’ї горить.
Ти та, яку собі я змалював,
Ти промінь світла серед темноти.
Мені потрібні не скарби світів –
Мені потрібна ти, лиш тільки ти!!!
***
Люблю! Люблю тебе до болю,
Люблю, як не любив нікого.
Люблю! Не каюсь і не плачу,
Що не умів любить до цього.
Люблю, коли ти в снах приходиш
І коли шепчеш ти, що любиш.
Люблю шукать очима очі
І випивать солодкі губи.
Люблю! Ці всі зірки на небі
Тобі одній до ніг кидаю.
З тобою хочу бути вічно –
Не залишай мене, благаю!
Люблю! І від любові марю...
Не хочу лаврів і визнання.
Пробач за всі пролиті сльози
І подаруй мені кохання!!!
***
За спиною вітер рве пожовкле листя
І губам, замерзлим, хочеться тепла.
Пара фотознімків і розбиті мрії –
Все, що залишилось...Ти пішла!!!
***
Сміятися від того, що болить.
У полум’ї страждань і бід горіти,
Закутавшись від холоду в думки –
Цигарку за цигаркою курити.
Писати на снігу свої вірші,
Шукать навпомацки утрачене кохання...
Грішить на кожнім кроці, а за тим -
Молитись Богу до самого рання.
Змінити день на ніч і навпаки,
Закінчить фразу і поставить крапку...
Від променів цигарку прикурить
І спробувати почати все спочатку.
Мій похорон
Як гарно помирати одиноким:
Ніхто не плаче, не кричить і не рида...
Приємно вмерти нездійснившимся пророком
І не відчуть за хрест святий стида.
Відчути запах свіжого повітря –
Закрити очі і зробити вдих...
Востаннє я на цім жебрацькім святі,
Не прочитаю більше дум своїх.
Заплаче муза, рима зніме шапку,
Всі ланцюги порвуть святі сонети...
Буденність у відставку – лиш лірика сьогодні –
Час підійшов для похорон поета.
Втеча
Замало сили
Пережити ніч,
Нема натхнення, -
То уже й не буде.
Горять вірші,
Запалені від свіч,
А в душу лізуть
Незнайомі люди.
Облудний вітер
Стукає в вікно.
В пустій кімнаті
Я та чорні тіні :
Говорим мовчки,
Пошепки мовчим,
І щастя віднаходимо
В курінні.
Нема нічого, -
Лиш бездумний флірт...
Думки панічні
Ріжуть без наркозу :
На рани – сіль,
А у горлянку – спирт,
Що вбереже
Від стресу та психозу.
Останній намір
Спробувать піти,
Остання радість –
Це закрити очі,
Послати все та всіх
І назавжди
Сховатись від життя
У лоні ночі.
Ти знаєш?..
Ти знаєш, як місяць
Запалює стомлене небо?
Як вітер з дерев
Обрива снігові обладунки?
Як добре мені
Віршувати лиш тільки для тебе,
І на губах відчувать
Смак твоїх поцілунків?
Як стрілки годинника
Маршем крокують по колу,
І шепчуть крізь тишу,
Що ніч майже вся пролетіла?
Як падає одяг
Осіннім туманом додому,
А розум дурманить
Розпечений жар твого тіла?
Ти знаєш, як ранок
Непроханим гостем крадеться?
Як хочеться час
В цей момент назавжди зупинити?
Як серце у грудях
Від щастя піднесено б’ється,
І хоче любити?
Тебе лиш навіки любити?!!
***
Стомлене місто
Дихає важкістю днів.
Вкотре невдало
В буденності правди шукаю –
Сумішшю рим
Із вина заборонених слів,
Знову і знов
До бар’єру життя викликаю.
В кожному дні
Відчуваю шаблонність подій,
В кожних очах –
Ідеали, набуті з роками,
Створені купкою
Хворих статево „месій”,
І подаровані світові
Тими ж шляхами.
Смерть – не кінець, -
Це один з незакінчених снів...
Входить у звичку:
В буденності правди питаю...
Сумішшю рим
Із вина заборонених слів
Знову і знов
До бар’єру життя викликаю!!!
Нічний
Під наглядом ночі -
Як завжди не можу заснуть.
За позовом серця –
Вірші недолугі римую:
Бродячі думки
Нерозумні надії несуть,
Калічать строфу
І слова по-порядку ґвалтують.
П’яниці-дощі
Захмеліли і ллються вином,
А збочинець-місяць
Тихенько з-за хмар підглядає:
Як осінь зібрала
Вітри всього світу разом,
Приспала дерева
І одіж з них тихо знімає.
...Замріяний час
Зупинився на позначці „STOP”.
А я не чекав,
І, як завжди, не буду чекати –
Я буду робити
Іще не одну сотню спроб
На сірих листах
Недолугі вірші римувати!
***
У серці затаїлася печаль,
Гадюка-смуток перегаром душить.
Зимові сутінки закралися у душу,
А радість перетворюється в жаль.
Відкриті вікна випускають дим
Шкідливий і прокурений віршами,
Народжений холодними ночами
Від браку слів і недостачі рим.
І серце гріє лиш одна любов –
Надія, що завжди була і буде...
Хтось б’є у дзвін - йдуть на вокзали люди,
А я не йду – мій потяг вже пішов.
Залізниця днів
Розлилися березневі дощі кулеметними чергами
І надійна броня парасольки уже не врятує –
Захмеліла любов із весняними римами-стервами
Учорашні події під ранок нахабно цитує.
Пронесуться галопом вітри по задрипанках-вулицях
І природа себе із минулих років скопіює.
До перону востаннє моя електричка притулиться
Й назавжди з пункту „А” у кінцевий пункт „Б” помандрує.
...І роки пролетять ледь помітними хмарами-хвилями,
І якийсь божевільний художник колись намалює:
Як старенький вагон, що рахує години за милями
Залізницею днів до кінцевого пункту прямує.
Мрія
І знову думками
Як факелами жонглюю
Пристрасть звірячу
Втамовує курва-дорога
Скільки живу –
То слова проти шерсті римую
Скільки не йду–
Все одно повертаюсь до Бога.
Нема перемог,
Хоча хочеться вже і програти...
Стрілкам годинника
Хочу сказати вже: „Досить!”
Плювати, що з тилу
Весна почала наступати –
Вистрілює залпом
Свинець і ранкові роси
Весь світ на диби -
За любов і ковток повітря,
На карті столиць
Оббиваю замки та пороги
Життя – це одне
Безкінечна сталеве вістря,
Яке без упину
Лягає нам всім під ноги.
І кожної ночі
Один хтось навіки зникає
І кожен світанок
Вітається запахом трупним
По сірих підвалах
У пошуках мрії блукаю,
Шукаю її...
І чекаю, що буду наступним.
Птахи душі
Птахи летять
Кудись за небокрай,
І вірші знов
Із серії прощальних -
Холодним поглядом
Мені душі не край,
І не бери
Акордів поминальних.
Птахи летять
Все далі, ген з очей -
Дірявлять безкінечну
Площу неба.
У цім спектаклі
Масок і ролей
За мною плакать
І тужить не треба.
Бо все життя
Прожито наче в сні,
Бо вже давно
В руках немає сили…
У пошуках
Останньої весни
Моя душа
З птахами полетіла.
О.Р.
Осінь нечутно
Проходить у світ крізь пальці,
Зорі і листя
По черзі лягають під ноги.
Місто чекає війни –
На своїй фотокартці,
Палить мости
І в вузли заплітає дороги.
Дощ бомбардує
Дахи без єдиного звука,
Вітер розносить
Хвороби в статтях газетних.
Кулі, які заряджає
В стволи розлука –
Завше влучають
В закоханих і непричетних.
Сірі малюнки
В душі і у вікнах навпроти,
Вічний касир
У маршруті запише: «прощання»…
Поїзд пішов:
Я шукаю тебе на дотик…
Хочеться вірить,
Що віра вмирає остання!
На околицях світу
На околицях світу
Розплющує очі зима:
Непочаті слова
Із нового рядка починає.
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема…
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає.
На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси…
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А почтові скриньки
Відправляють листи без адреси.
На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер –
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.