Ні за яких часів старіння не робило людей щасливішими.
Мішель Уельбек у своїй книзі «Можливість острову» висуває навіть думку про те, що в майбутньому самогубство серед людей похилого віку буде більш ніж поширеним явищем.
Спотворене, понівечене тіло старої людини стало предметом загальної відрази.
Спекотне літо 2003 року відзначилося у Франції безпрецедентною кількістю смертей.
Наступного після отримання страхітливих даних дня – за 2 тижні в країні померло більше 10 тисяч осіб – «Ліберасьон» вийшла під заголовком «Парад старих».
Хтось самотньо помер у власній квартирі, інші – в шпиталях чи будинках для людей похилого віку, та всі вони померли виключно через брак турботи.
Протягом наступних тижнів ця ж газета видрукувала ряд жахливих репортажів, ілюстрованих світлинами у найкращих традиціях концентраційних таборів; матеріали оповідали про страждання старих, скупчених у загальних кімнатах, голяком на ліжках; весь день вони стогнали, та ніхто не приходив обтерти їх вологою губкою чи подати склянку води. Медсестри, нервуючись через те, що не можуть поїхати за місто разом з родиною, мусили постійно забирати трупи та класти на їх місце новоприбулих. «Видовище, не гідне сучасної країни» - зазначив якийсь журналіст, не усвідомлюючи, що, навпаки, це видовище доводило, що країна врешті перетворилася на дійсно сучасну. Адже лише в такій країні могли поводитися зі старими, немов із справжніми послідками, оскільки таке ставлення до літніх людей просто неможливе у відсталих країнах Африки чи в традиційних державах Азії, де перед старійшинами, наймудрішими та найдосвідченішими, завжди шанобливо схиляють голови.
Культ молодості і краси в сучасному світі цілковито заволодів нашою свідомістю. На жаль, моїх бабусь-дідусів вже давно немає в живих, але дивлячись на те, як ставляться мої знайомі до людей, які дали життя їх батькам, я все одно відчуваю сором. Сором за себе, за своє покоління, за сучасну мораль…яка не дозволяє нам без огиди торкнутися старої та немічної людини.
Одна моя знайома літня жінка, кожного дня повертаючись додому з роботи, ледь стоїть на старих, хворих та втомлених ногах, марно чекаючи від дітей хоча б допомоги по дому. Але коли син знову засинає перед комп’ютером, видудливши пляшку пива, вона тихенько сідає у виділений їй куточок та тихо плаче. В ці хвилини можна почути як вона тихо шепоче: «Я сама винна… Винна… І вина моя у тому, що я виховала таких дітей…»
І справді, такі діточки зараз сидять у тій же Верховній Раді… І нещодавно встановили, що з 1 жовтня 2007 року прожитковий мінімум для непрацездатної людини становить 415 гривень. Отже, пенсіонери повинні їсти побільше картоплі, м’ясо на свята, більше посміхатися та радіти життю. Мимоволі згадується плакат «М’ясо – шкідливе» у Старогородському будинку престарілих із роману Ільфа і Петрова «12 стільців». Тільки і залишається пенсіонерам, що допомагати суспільству, старанно пережовуючи записані у прожитковій мінімум 62 кіло пшеничного хліба – приблизно 200-грамовий окраєць на день.
Ось так віддячили ми своїм батькам, їх батькам. Всім, чиє обличчя прорізали зморшки, позбавивши привабливості та естетики, якій поклоняється світ. Люди, чиї очі бачили війну, чиї руки оберігали і плекали наших батьків-дідів у роки голодомору чи фашистської навали, нині простягнуті до нас у пошуках підтримки і милостині.
Ці глибокі, прозорі мудрі очі дивляться на нас зі здивуванням і нерозумінням, з проханням і надією… Але ми лише відвертаємось. Сучасний світ, де кожен сам за себе у цій динамічній боротьбі за виживання, не залишає місця для жалю, для вдячності. Для поваги, абсолютно безкорисної…
Отож, всі кроки на шляху до гуманного, справедливого і людяного ставлення до літніх людей, такі як підвищення пенсій, соціальне забезпечення, державне страхування чи медичне обслуговування, будуть залишатися пустою фікцією, поки виконуватимуться лише для того, щоб показати рівень розвитку демократії чи суспільного благоустрою. Потрібно з самого раннього дитинства насаджувати поважне, моральне і шанобливе ставлення до тих, хто зробив нашу сучасність можливою. Лише правильне виховання дозволить піклуватися не для галочки, а з глибоких внутрішніх переконань.
Коли прийде мій час, я б не хотіла щоб онуки подавали склянку води лише тому, що їм незручно мені відмовити. Я б не хотіла, щоб лікар полегшував мої страждання з погано прихованою відразою, лише в надії на підвищення зарплатні. Адже коли твої діти забороняють виходити зі своєї кімнати, бо соромляться старої матері перед гостями, то навіть ананаси, придбані на підвищену пенсію, не принесуть радості. І, тихенько сидячи у своєму закутку та пережовуючи ті ананаси новими зубними протезами (результат державної медичної страховки), в сотий раз запитуєш себе:
«Невже мої натруджені руки перестали тиснути тому, що вони трусяться? А щоки перестали цілувати тому, що їх вкрили зморшки? І хоча мої очі вже погано бачать деталі, та неприхована огида і сором в очах інших все ще змушують їх лити сльози…»