(Ейтне Месі)
Серед піщаних пагорбів Дунбеґу,
На березі вічно злого моря,
Серед місцини Доумор
Є одна оселя.
Може навіть не оселя,
А замок – тільки незримий
Для людського і котячого ока.
Живе в тому замку володар,
Що колись потонув в морі
Серед хвиль лихих і оливних.
І став з того часу
Володарем Народу одного дивного,
Що збирає він у своєму Тінявому домі.
Часто його там бачили
На коні баскому та білому
Летів він отими пагорбами
Коли над морем горіла заграва –
А іноді він подобу
Приймає оленя сивого
І кличе, і кличе, і кличе
Людей до своєї оселі.
Він пан над тінню і бурями.
До нього приходять в гості
(І то не на час, а на завжди)
Старі діди й королеви,
Воїни і веселі дівчата.
І всі задивившись на хвилі,
Намилувавшись вдосталь
Танцями океану
Лишаються в тій домівці
Володаря щедрого Донна.
Вдягнувши свого капелюха –
Чорного і крислатого
Дарує він нагорода
Але тільки гідним.
Великий володар
Донн – Бог смерті і мудрості.