Мій погляд був сліпий і непідвладний чарам…"
(Вільям Батлер Єйтс)
Написано в ніч на Самайн.
Тігану О’Фарреллу – щиро
Босими ногами по колючій стерні
Поля – колись охайного й ячмінного,
Потім – диких трав. Навіть не конюшинових.
Навіть не запашних. Бо які аромати падолисту,
Крім тліну? І повітря холодного і вогкого? Які?
А ми танцюємо. Серед тьми і біля вогню життя:
Такого ж жаркого, жаданого, жагучого.
Жаль, Що комусь ніч перейти не судилось.
Ніч Самайну: Самуна, Савуна, Саваня, Савіна.
Чи то гейси незнані,
Чи то ніч – біловбраний павук: чорна, з тенетами,
Але вдягнена в біле – інколи, коли місяць оповні,
Чи то просто банші: приходять цю ніч звідти,
Звідки ніхто не вертався – крім них прозорих,
Ніч як поле – нескінченне, овече і самодостатнє
Для пастуха-вітрильника (теж його вітер жене),
Поле як море, поле ночі Самайну.
Бубон серцем шаленим калатає.
Бубон звучить і кличе до танцю:
Танцю останнього.
Вистукують ноги по землі холоду,
По землі, що чула ще не такі стукоти – копит і чобіт,
Що носила ще й не таких танцюристів – джиґунів,
Вітрогонів меча, сновид леза ножа, зеленовбраних нас.
Нині ми між світами танцюємо.
У ніч відчинених брам.
У ніч
жертвоприношень.