Душа шалено прагне в глибину, а після – в світ…»
(Вільям Батлер Єйтс)
Я стою на мосту
Між двома безоднями
Хтось перекинув це дерев’яне хитиво:
Підвісне та плетене – часом без поручнів.
Я стою на мосту,
Що висить між галактиками
З ліхтарем – Сіріусом.
Не дарма оцю зірку
Звали відлюдники давнини Собачою.
І не тільки відлюдники,
А жерці Часу ненажерливого:
Великого та невблаганного
Стоокого, але з очима заплющеними.
Я йду в цю чорноту запаморочливу,
В оцю безодню одвічну
Раніше самого Часу існуючу.
Одкровення в моїй торбі кружальцями –
Чи то подарунками, чи то знаками
І в цьому храмі готичному,
Що диваки звуть Нескінченністю:
Розчиняюсь в Істині.
А ви й не бачили
Мої черевики стоптані –
Чи то на порозі залишені,
Чи то в море недбало кинуті.
Тільки не питайте сюди дорогу:
Я все одно не скажу
Ні вам, ні тому жебраку-прочанину
У подертій свиті років,
Що блукає там одвічно
І думає – ніхто не знає про що…