Хоча рот не був заклеєний скотчем.
Хіба мови той він не знав?
Ні,
Скоріш, був слів-неохочим...
Скоріш, думав, що так буде краще
Стосовно всього на світі.
Хотів, щоб загинуло людське пропаще
Разом з ним, у цьому столітті.
Він мовчав, поливаючи квіти,
І з водою лилися роки.
Думу думав про всі лихоліття
І словесність свою неохочу.
Ні поет він й не прозаїк
І не дряпав паперу ні строчки.
Не любив він бурхливих лайок
І шукав затишні куточки.
Не було у нього Батьківщини,
І не має й досі країни,
Він як сокіл в небі - вільний,
Не складає життя щоднини.
Не рахує ганебні гроші,
І не поглядає на всіх звисока,
Бере тільки тяжкі ноші,
Хоча спина й неширока.
Не звертає уваги на кількість
І у вчинках цінує жалість.
Разом з нею шанує близькість,
І злословить зухвалу недбалість.
Розсипає по небі зірки,
І дивується ними з далечі.
У житті обирає тільки
Більш приємні для себе речі.
Не витрачає сили на голос,
І гадає, що так буде краще.
Неполюбляє, коли люди вголос
Кажуть зовсім непідходяще.
І не дивується такої своєї
Позиції стосовно мовчання.
От скажіть, зробив би він стільки,
Якщо б шанував спілкування?
О.К. 2017