Йшла ніч, набрякаючи зорями й тінями.»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Великдень. 1916. Сто років минуло…
Ніч блукала вулицями
Старого хворого міста
(Ніч – ця стара жебрачка
В свитині латаній
З патлами нечесаними Часом –
З руками – стрілками годинника,
З очима – банькуватими сновидами –
Блукала)
А потім пагорбами –
Саме цими – зеленими,
Саме оцими
(Вирийте на вершині кожного
Криницю глибоку,
Щоб зазирнути в саме потойбіччя,
Рийте кротами сліпими, рийте!)
Блукала
Збираючи зорі в свою торбу діряву,
Дмухаючи на Місяць-жарівку
Чи лямпу гасову
(Кожна лямпа – нафтарня)
Своїми вустами пошерхлими,
Подихом сухим-сухотним
Дихала
Часом
Кроносом нечесаним.
А ми думали темно
А ми думали ніч
А то нам насправді
Повиколювали нам очі
Зайди в червоних мундирах -
Покидьки Кромвеля
(Їх гнилі човни не втопило
Море ірландське студене,
Чи то не студене, а лише солоне)
А ми біля пошти
Над якою прапор мальований гірчицею
А ми так – лише хотіли по кулі в серце
Після Великодня,
А ми так – бо весна, а ми лишень так –
Чомусь померти вирішили
Чи то стати темою
Для пісні чи для то для стогону
Куликів на болотах
І завивання вітру.
Ми так – для теми
Ловили серцями кулі
З гавкаючих англійських крісів…
Бо ж понеділок - поливаний.