яка карбувала гроші і приречені сонця
міняла на серпики срібних ночей і прикраси
приречених вікон – які знов розіб’ють за безцінь
розмовами, світлом, теплом, що біжить ненавмисно
тілами, що зовсім не вміють кохати, а може й любити –
то можна навчитися плавати хмарами хмурого неба,
яке добігає до ніг здичавілого Бога.
чи світ похилився, чи в темряві згинув до тебе,
а може до тебе й не було ні світа, нікого –
ні мира, ні старих книжок, ні зажурених друзів…
із грудки землі проросло щось дурне і зелене,
поки загострили ребро у бісівській напрузі,
безкарний Господь промовляв до зернятка, до мене.