навчи мене ходити білим полем легкою тінню, не лишати снігу
поранень від слідів, навчи сліпою розтоплювати сполотнілу кригу –
сльозами, може, кров’ю, може, чимось - іще? що не поміститься у слові?
навчи мене пройти через відлигу, коли замерзлі ягоди готові
в нас цілитися чорними синцями, розчавленими в цьому божевіллі,
навчи мене, як може тільки мама й Господь, якому ми давно не вірні,
дивитися на землю із озерця, нашіптуючи рибам, що заснули,
прокиньтеся, Господь іде по серце. людське. що захлинулося у мулі.
гріхами необтяжене каміння в принадах дна ховається від люті,
навчи мене спливати вільно-вільно, наповнюючись Господом, тонути
в тобі, неначе соняшник у небі, безмежному і рідному до болю,
наспівуючи лагідний молебень, що ти зі мною є самим собою.
***
Поклади мені на груди туман,
той, що веснами росте із землі –
із очей, із неоплаканих ран,
із ключиць, які вбирати могли
боже світло, волохаті зірки,
весь цей дим, що пнеться в небо, як дзвін…
поклади мені на груди полин,
на повіки – вишні цвіт говіркий,
щоб летів за почорнілі дахи,
аж за хмари, де біліє курган,
поклади мені на руки – цвяхи,
щоб ховали поцілунки від ран
(у кургані сплять дочки і сини,
бродить смерть, як хиже сонце, пече…)
поклади мене в цю ніч і спини
тую кров, що очманіло тече
вздовж кордонів, материнських зіниць,
що спустошені двоглавим орлом…
брат жере солодке м'ясо з гробниць
і здирає хрест на металолом.
***
Наші діти знають такі наспіви,
в яких янголи йдуть за крило з батьками,
де слова посміхаються: “ми вціліли”,
де нечувана смерть, не існує плями
проти серця, а пам'ять без вирв снарядів.
Наші діти плачуть лише від світла,
що засліплює очі. Незнана зрада
це для них просто птах, а життя – молитва.
Вони хочуть на плівку знімати хмари,
що біжать обважнілим від спеки небом,
і не знають, що в хмарах живуть кошмари
грому й граду, якому життя не треба;
що давно не літають до нас лелеки,
що танцюючий попіл все робить сивим,
що в підвалах щурі, а в очах каліки
віддзеркалюють хижий оскал безсилля;
що вода вже не в змозі точити камінь
поминальний, що вказує шлях до бою…
Наші діти назвуть нас колись батьками,
якщо ми добудуємо міст з тобою
через прірву століть, крізь дражливий острах,
небуття, забуття, де тебе немає…
Знаєш, в небі колись розкопають острів
(так писали ацтеки, а може, майя) –
і туди допливуть тільки наші діти
на блакитних китах, що їдять морошку.
І не зможе ніхто більше не любити,
і вмирати не зможе. хіба що трошки.
вовчиця
ти бачиш, заблукало дитинча –
людське чи посивілого лелеки?
присип його землею, лячний час,
нехай засне до пролісків далеких –
прокинуться, загинуть навесні?
Христос казав, що завжди квітне верба.
ти чуєш, захлинаються пісні
чи просто кров тече по кволим ребрам,
впадає в онімілий очерет –
ступає зачарована вовчиця,
заквітчана молитвами дерев,
тримай мене чи йди за нею вчиться
ненавидіти хижу чорноту,
закопувати пастки та могили,
країну боронити на хресту,
яку ми так безпомічно любили.
гадюка
Всі хочуть дурних підтверджень, простих цитат,
довершених формул, де щастя дається з гаком.
Всі хочуть шляхів, щоби йти, а не щоб тікать,
легких перемог на плечах мовчазних горбатих,
яких вже не виправить ані земля, ні сніг,
ні чорне провалля – ковтає сосновий подих.
Всі хочуть носити вінки до Христових ніг,
але від вінця відмовляються, бо не горді.
На лобі написано «треба» – ото й живуть,
терплячі до сліз, що йдуть горлом чужих історій.
На спомин приємні, на поминках завше п'ють,
на поміч – повільні, але найвірніші в горі.
~..~
У лоні землі, що не знає зрадливих слів,
тепленька гадюка звиває собі кубельце,
неначе чаклує: “зарано ти смерть зустрів,
прокинься, синочку” – і слухає стукіт серця.
вівця
У білому повітрі спить вівця,
роздерта сніговими гребінцями.
У хлопців вистачає від правця
і ненависті щеплень полотняних –
спалахують крізь сни, як маячки,
приваблюючи зірку, що скотилась
до ніг і пнеться вище залюбки –
а падає на груду сплячих милиць.
телятко
Ти кажеш, що в тебе міцнюща шкіра,
що ти нечутливий до сліз і болю,
що ворог дарма нашорошив крила,
що крук не поласує – ні тобою,
ні теплим світанком, що ми збирали
в надщерблену кринку парної віри,
а я йду шукати міцне забрало,
щоб в тебе не влучили хижі стріли,
бо шкіра твоя безнадійно ніжна,
тремтить у долонях, немов телятко,
яке ще не знає, як входить ніж у
наповнену співом німу горлянку.
пташечка
У небо націлені чортові бензовози,
в макітрах розбовтана ницість зі знаком плюс,
жінки хочуть лайкати фото дітей у бозі,
щоб ті помирали порядно. без слів “борюсь”.
щоб мир заправляли пальним з плоті й крові слабших,
які на забій – як на свято – ідуть живцем,
щоб можна було Україну вважати завше
за ферму, де страуси мають людське лице.
коли ж і вони передохнуть, доклавши лапки
до світлих часів співчуття до чужих катів,
з яйця страусиного вилізе птеродактиль –
і ласо зжере весь цей світ підставних святинь
***
Мої звірята п’ють солону кров,
аби вона дарма не пропадала,
згортаючись у пастках домовин.
Мої звірята знають смак новин –
поранено повзуть під одіяло,
де виють овдовілі матері,
а ті, хто неприховано живі,
ковтають сльози – випало чимало –
і тягнуть руки, наче злидарі:
“Візьміть мене, залиште лиш Миколку,
і доню, і сусідське дитинча…”
Звірята сумовито так скавчать
і падають у корчах прямо в ноги.
… Хлопча собі лежить обіч дороги,
а хмари з вітром граються в квача.