той, що веснами росте із землі –
із очей, із неоплаканих ран,
із ключиць, які вбирати могли
боже світло, волохаті зірки,
весь цей дим, що пнеться в небо, як дзвін…
поклади мені на груди полин,
на повіки – вишні цвіт говіркий,
щоб летів за почорнілі дахи,
аж за хмари, де біліє курган,
поклади мені на руки – цвяхи,
щоб ховали поцілунки від ран
(у кургані сплять дочки і сини,
бродить смерть, як хиже сонце, пече…)
поклади мене в цю ніч і спини
тую кров, що очманіло тече
вздовж кордонів, материнських зіниць,
що спустошені двоглавим орлом…
брат жере солодке м'ясо з гробниць
і здирає хрест на металолом.