ти бачиш, заблукало дитинча –
людське чи посивілого лелеки?
присип його землею, лячний час,
нехай засне до пролісків далеких –
прокинуться, загинуть навесні?
Христос казав, що завжди квітне верба.
ти чуєш, захлинаються пісні
чи просто кров тече по кволим ребрам,
впадає в онімілий очерет –
ступає зачарована вовчиця,
заквітчана молитвами дерев,
тримай мене чи йди за нею вчиться
ненавидіти хижу чорноту,
закопувати пастки та могили,
країну боронити на хресту,
яку ми так безпомічно любили.
гадюка
Всі хочуть дурних підтверджень, простих цитат,
довершених формул, де щастя дається з гаком.
Всі хочуть шляхів, щоби йти, а не щоб тікать,
легких перемог на плечах мовчазних горбатих,
яких вже не виправить ані земля, ні сніг,
ні чорне провалля – ковтає сосновий подих.
Всі хочуть носити вінки до Христових ніг,
але від вінця відмовляються, бо не горді.
На лобі написано «треба» – ото й живуть,
терплячі до сліз, що йдуть горлом чужих історій.
На спомин приємні, на поминках завше п'ють,
на поміч – повільні, але найвірніші в горі.
~..~
У лоні землі, що не знає зрадливих слів,
тепленька гадюка звиває собі кубельце,
неначе чаклує: “зарано ти смерть зустрів,
прокинься, синочку” – і слухає стукіт серця.
вівця
У білому повітрі спить вівця,
роздерта сніговими гребінцями.
У хлопців вистачає від правця
і ненависті щеплень полотняних –
спалахують крізь сни, як маячки,
приваблюючи зірку, що скотилась
до ніг і пнеться вище залюбки –
а падає на груду сплячих милиць.
молебень
навчи мене ходити білим полем легкою тінню, не лишати снігу
поранень від слідів, навчи сліпою розтоплювати сполотнілу кригу –
сльозами, може, кров’ю, може, чимось - іще? що не поміститься у слові?
навчи мене пройти через відлигу, коли замерзлі ягоди готові
в нас цілитися чорними синцями, розчавленими в цьому божевіллі,
навчи мене, як може тільки мама й Господь, якому ми давно не вірні,
дивитися на землю із озерця, нашіптуючи рибам, що заснули,
прокиньтеся, Господь іде по серце. людське. що захлинулося у мулі.
гріхами необтяжене каміння в принадах дна ховається від люті,
навчи мене спливати вільно-вільно, наповнюючись Господом, тонути
в тобі, неначе соняшник у небі, безмежному і рідному до болю,
наспівуючи лагідний молебень, що ти зі мною є самим собою.
***
сніг не прийшов, забув торішній шлях –
земля укрита нашими слідами.
стидається, неначе Шапокляк
побачила цілунків свіжі рани.
осудливо намацує стежки –
від тебе до прийдешнього так слизько!
я падаю у сором залюбки,
розгублено втрачаючи намисто
із поглядів, розтоплених торкань,
із пестощів – смішних і недоречних...
ніхто так безпорадно не кохав,
лиш вітер, що плекає сон черешні
колискова
Колись ми захлинемося життям –
непізнаним, незнаним, золотавим –
вриваючись у вітер, що сотав
веселку чи розбурхане кохання.
Колись ми об’єднаєм кольори
заплутаних стежок в один єдиний –
скуштуємо на смак – не говори!
плекай його під серцем, як дитину
скривавлену, тривожну, мовчазну,
з очима переповненими небом…
Прокинувся? Чекай-но, я помру!
не стримуй, не спиняй мене, не треба.
Бо разом не бувати тільки тут:
коріння, заґратоване пітьмою,
не бачить тих листочків, що ростуть –
розлучені, розділені на двоє.
А далі – тільки разом, тільки в спів,
такий, що навіть білі пташенята
не винесуть до Господа: “ти мій,
а я твоя” – нам землю обійняти!
…і сонце, й набурмосені зірки –
так легко, як сміятися сніжинкам…
Коли Господь почує ці рядки –
повірить, що він сам, напевно, жінка.