Петя Пупкин и волшебный друшлаг (Проза)

Геніальні люди завжди самотні. Їм важко знайти справжніх друзів або цікавих співрозмовників. Так і зі мною. Школа була місцем, де мене не розуміли, або просто не бажали миритися з думкою, що поряд зі звичайними учнями навчається геній. Минали шкільні будні, діти потерпали від нудної одноманітності, а мій акторський талант несамовито просився на волю.
Більше за все я ненавидів шкільні вистави – не міг бачити ці дерев’яні обличчя «акторів», що по складах нудно декламують примітивні снодійні вірші, тримаючи в руках картонні квіточки та напівздуті повітряні кульки. Дякувати Богові, що мене виступати ніхто і не просив. Так би я собі і жив спокійно, якби один день не змінив моє життя, відкривши людям очі на мій неперевершений дар.
Нашому класному керівникові прийшла маразматична ідея – влаштувати історичний спектакль. Однак мою геніальну персону вкотре проігнорували. Але в день вистави захворів Вася Чхайлов, що грав головну роль. Всі почали метушитись, шукаючи того, хто зміг би швидко увійти в образ. Ось тут вони нарешті і вміскували, що є я. Я по життю був найкращим артистом, а ті, що за хабарі продерлись на сцену, взагалі нічого не варті. Весь клас благав мене виступити, потім мене мало не побили, тож я й погодився.
На сцені я відчував себе, як у лісі: липові актори, дуб-режисер, і лиш я працюю, як дятел. За годину до вистави я вперше приміряв костюм. Він гучно тріснув і розірвався по швах. Тоді я, рятуючись від неминучої смерті від рук вчителя, полетів додому і дещо вигадав. І ось на сцені з’явився давньоруський воїн з друшляком на голові та щитом-скворідкою у руках. Я привніс різноманітність та оригінальність у шкільну виставу, прекрасно імпровізував, поєднуючи класичний текст із сучасним сленгом, та щедро прикрашаючи нудні репліки модерновими молодіжними фразами. Публіці шалено сподобалось. Мені аплодували стоячи.
Але чомусь вчителі не розділили тотального захвату, пригрозивши мені двійкою за поведінку. Вони не зрозуміли зірку всіх часів і народів та найкращого актора в світі, з яким ніякі «липові театрали» рівнятись не можуть. Дякуючи моєму другові, що зафільмував усю виставу, я став зіркою Інтернету.
Так почалася моя акторська кар’єра.