Гвіздок – стирчить з перилець на містку
Босоніжки – червоні, дуже гарні
Плаття – улюблене, симпатичне, хоча зовсім не шовкове
Серце одне – дівоче серце
Серце інше – юначе серце
Пітьма. Місток. Річка. Птахи, що сплять. Зорі. Латаття. Верболози.
Серце одне. От-от вискочу. Або стану. Дурне дівчисько. Весь час примушує мене завмирати. Жар. Жар. Стукіт. Хто це? Це, мабуть, у сусідній камері. Тобто – в сусідньому тілі. Ач, як калатає. Бах. Бах. Бах. Невже серце? Таке велике і відчайдушне. Ні. Це просто мені хочеться бачити його великим і відчайдушним. А насправді... може, це і не серце зовсім. Фух. Трохи заспокоїлося. Я ж іще зовсім молоде. Зовсім здорове. Але це дівчисько так і прагне до дурощів. Так і хоче завдати мені болю. Або зовсім скалічити. (прислухається) Ох і калатає. Напевно, що серце. Напевно, що молоде. І – дуже, дуже... здорове. От якби побачити його. Зовсім близько. Зовсім... зовсім близько. Господи, знову боляче. Знову чимдуж. Вискочу, вискочу, вискочу... аж кров скипає в мені... гаряче-гаряче...
Серце інше. Здорово. Ех, здорово ж як. Сила. Яка сила в мені. Вирує. Аж піниться. Гух, гух, гух... бах, бах, бах... здорово. Весело. Гарно. Сила. Кров бурлить. Гух, гух, гух, бах, бах, бах... цього не зупинити, ні, цього ніколи не зупинити. Вічне, одвічне, довічне, калатання, калатання, калатання. Я – дзвін. Отой, що у церкві найголовніший, отой, що скупує мене гулом своїм, як проз дзвіницю йду. Отой... так це тепер я! Гух, гух, гух, бах, бах, бах... життя. Ц-ц-ц. Щось маленьким дзвоником - у відповідь. Хто це? Що це? Невже серце? Мабуть, що почуло мене! Чи не серце? Ні. Напевне, що серце. Серцю! Агов, серцю! Відповідай! Гучніш! Гучніш! Що ти там шепочеш? Ач, яке ніжне. Тендітне. Маленьке, мабуть. От якби побачити його. Що ото воно таке тендітне? Ледь-ледь чутно. Цокає. Тенькає. Дзвіночком. Маленьким. Невгамовним. Гух, гух, гух, бах, бах, бах... Кров скипає. Кров скипає в мені. Гаряче-гаряче...
Гвіздок. Знов прийшов. Той. Що вчора обдер об мене руку. Сильно обдер. Кров текла. І знов прийшов. Замало? Прийшов добавити? Чи повторити? От дивак. Божевільний. Він – з тієї сторони, де гора. Він – згори. Він – з гори. А от і вона. Так само божевільна. Учора дала йому ляпаса, як він її поцілував силоміць. А потім сама цілувала його закривавлену руку. Отакої. Хіба не божевільна? Звісно. Сьогодні втішуся тим, що порву їй плаття. Здається воно у неї єдине. Може бути, що тоді вона більш не ходитиме сюди. Господи, ти тільки подивись. Сьогодні вона сама кидається йому на шию. От зрозумій цих дівчат. Мабуть, що вони самі себе не дуже розуміють. От скажіть мені на милість, чому воно висне на шиї, а потім починає рюмсати? Учора чимдуж било по пиці, а сьогодні так залюбки цілує. Учора сміялося. Учора зорі рахувало. Учора босоніж бовтало ногами у воді. Сьогодні я повинен заіржавіти від її сліз. Капосне дівчисько. Порву, порву тобі сукню. Біла сукня. Смужечками наче. Але у темряві – зовсім біла. А ходи, ходи-но сюди. Ближче. Ближче. Ближче. Що ото воно робить? Знов скидає босоніжки і сідає на краєць мого мосту. Тулиться, тулиться до нього. Господи, краще б мене забили у цю деревину, як усіх інших моїх братиків. Щоб не бачити усього того. Яка безсоромність.
Плаття. І все-таки він розірвав мене. Цей нещасний, цей зухвалий, цей зловісний гвіздок. Тепер я уже не нове, не празникове. Дай боже, щоб хоч хатнім залишили. Можуть просто порвати на ганчір’я. А вона. Була завжди така спокійна. Охайна така. А сьогодні… Яка муха її ужалила? То плаче, то сміється. І тулиться до нього, тулиться. Чого б це я ото тулилися до нього. А мати сваритиме її за мене. А може й лупцюватиме. Порвала. Замазала. Покуйовдила. Було я таке гарне. Ну, не шовкове. Так не всім же бути шовковими. Таке світле. Такими веселими тоненькими смужечками. А що тепер? Все спаплюжено. Ганчірка! От відлупцює мати. Так тобі й треба. Ти диви. Щойно сміялася, трохи не луснула. Тепер знов рюмсає. Яке ж воно ще дурепа. Навіщо я їй дісталося?
Червоні босоніжки. Врешті знов літо. Дочекалися. Звісно, не без бруду, не без пилюги. І набоєчки треба б уже новенькі. Знайомий місток. Так само біжить вода під ним. Дошка стирчить, як і торік. І слизьке отут, при заході на місток. Так легко посковзнутися і потрапити у багнюку. Отам-о – завжди калюжа. Навіть, коли велика спека. Ні, якщо велика спека, вона-таки пересихає. Та все одно. У ній – занадто багато глини. То – так само слизько та ще й погано відмивається. І дівчині перепадає від матері за бруд, за неохайність, за те, що нас не береже. Отож! А не ставляй, не ставляй нас на самий краєчок. Єдиний необережний рух – і ми опинимося на самісінькому дні. Хто нас там знайде, хто дістане звідти, хто взагалі хоч спробує це зробити? А там, у воді щось живе. Хтось час від часу плиска та блискає під місяцем. Місяць – великий-превеликий сьогодні. Круглий та ясний, мов сонце. Вдень іще були в школі, а тепер, у пітьмі, тупцяємось поряд зі смердючими сапожищами. Дихать немає чим від їхнього дьогтю.
Гвіздок. Клята іржа. Їсть. Точить. Зубами скрегоче – проз мене усього. Може, якби мене було забито у дерево повністю, вона не так уже й їла б мене? Стирчу – голий-голісінький. Коли доїсть зовсім – зламаюся і розсиплюся на порох. Річка їй допомагає. Особливо вранці, та увечорі. Туман. Туман над річкою – це так боляче. Ця іржа – вона мене зовсім тоді заїдає. Здається, що аж плямкає та прицмокує. Упириця наче. Що? Знов? Знов дівчисько? У тому самому платті? Невже у розірваному прийшло? Ні. Не вона. Чоботи. Латана куфайка. Чи вона? От давай я їй руки обдряпаю. Добре, що темно. Рюмсає. Певне – вона. Мабуть, річка стала солона, стільки вже нарюмсано. Ось тобі, ось. Щоб не задарма рюмсала. Гуде. Щось гуде. Що це так незвично гуде? Скільки тут стирчу, а такого гудіння не чув. Важко неначе стало. Стало якось важко. Це повітря таке важке? Це вода? Це щось летить з неба. Ближче, ближче. А-а-а... мій місток. Вода. Іржа. Дівчисько. Дно. Кров… Вода… Іржа…
