Пророкуватимем разом як хоч магістре…»
(Гійом Аполлінер)
Я теж язики полум’я
Здіймав, як вітрила
Над кораблем своєї душі
(З тобою, старий магістре!).
Я теж знемагав від спраги
В камінній землі прочан,
Серед піску, що тікає з рук
(Як час). Я теж
Був серед монахів, що замість хреста
Прикладали до вуст руків’я меча
І слухали шум хвиль Кіприди,
Зрікаючись радощів буденності,
Шукаючі обрій і слід корабля на воді.
Я теж снив Безансоном –
Уривками спогадів, перерваних
Дзвоном щитів залізних блукальців.
І на площі в Парижі
Посилав крізь дим прокляття
Сребролюбим матійоносцям
І здіймався з гарячим повітрям
У височінь Ніщо.
Я теж вогняне вітрило
Порівнював з тим –
Конопляним, шматованим вітром,
Що несло нас – позначених знаками
До Землі Святої.
Але розчинившись в небі,
Ставши жменею попелу,
Збирав потім мозолястими руками
З вільними каменярами
Важкі сірі брили
Для злету у височінь
Ґотичної вежі…