Понад усе вона любила свою невеличку машину. Сісти за кермо і їхати, прочинивши вікно біля себе. Вітер обіймає за плечі, аж мурашки бігають, дорога рівненько стелиться під колеса. Їздила не надто часто, щоб не пересолодити. Інколи в місто – закупити продуктів, щоб потім знову довго нікуди не треба було, заплатити за мамину квартиру, що пустувала в місті, а руки не піднімалися її продати, заїхати в офіс. Справ бувало багато, старалася їх усі за день вирішити, щоб швидше минула мігрень від величезної кількості людей навколо. Інколи їхала просто так. У поле – далеко, далеко, ніби намагалася упіймати горизонт. А він все утікав, утікав. Дерева у лісі шуміли, поскрипували, перегукувалися, в полі гуділо зерно, дрібні камінчики весело вистрибували з-під коліс. Їй було добре самій. У маленькій своїй затишній мушельці. Вона була щаслива. У своєму світі зі своїм непоставленим діагнозом.
Бувають дні, коли складається враження, що краще їх не було б. З самого ранку все валиться з рук, у найпотрібніший момент ламається кавоварка, підгоряє у перевіреному, звичному тостері хліб, бутерброд падає маслом вниз, машина не заводиться, а якщо заводиться, то виявляється, що треба міняти масло, ще й дощ такий, ніби на зло. Але в місто треба. Справи зазвичай самі не робляться, складаючись одна на одну, погрожуючи одного дня завалити своєю не підйомною вагою. Тому вирішено їхати. Заодно заїхати у якусь майстерню, щоб полікували залізного коня.
Та дощ ліпив такий, що щітки не справлялися з небесним водоспадом. Вже за метр від скла не було б видно й слона, якби він вирішив вийти на дорогу. Не їхала – пленталася в надії, що цей дощ не надовго. Аж раптом з-за сірої стіни виринула постать з витягнутою до дороги рукою. А в очах благання. Зупинилася – вона й раніше часто підвозила таких бідолах, чому б і ні. Подивилася на крісло біля себе. Шкода трохи, намокне. Та нічого. Крісло висохне. Зупинилася, в салон увірвався вітер, запах води і скошеної трави, а ще мокрий, як хлющ, чоловік. Зовсім молодий, напевне, не старший, а, може, й молодший від неї. От і все, що вона подумала про нього, рушаючи далі в дощ.
- А ви куди їдете? В місто?
- … - вона лише хитнула головою. Куди ж тут іще поїдеш? Дорога одна.
- Нічого собі, дощ!
Знову хитнула головою, не намагаючись підтримати розмову. Чоловік затих. Тільки не надовго.
- А ви з цього села?
На це питання вона воліла не відповідати. Яка різниця незнайомцю, де вона живе?
- А чого мовчите? Боїтеся їхати?
«Відчепився б ти,» - роздратовано подумала вона, знову тільки хитнувши головою. Хай собі думає, що хоче.
Він усе намагався її розговорити. А вона або хитала головою, або просто казала так чи ні на чергове його «чи добре ви себе почуваєте?» і «чи не потрібна вам допомога?» Нарешті він остаточно вмовк, зацікавлено позираючи на неї. Нічого особливого там, куди він дивиться, не було, вона це точно знала: просте овальне обличчя, з забраним у хвіст волоссям, трохи завеликий ніс з невеликим горбиком, заширокі для невеликого обличчя губи такі бліді, що їх і не помітно, тонкі брови здивовано вигинаються над чорними очима, не великими, не малими, просто надто виразними на її блідому обличчі. Звичайне обличчя. Одне з мільйону, може навіть мільярду. На тимчасового пасажира вона глянула лише раз, помітивши, що у нього обличчя таке ж звичайне. Вони могли б зустрітися біля віконця якоїсь податкової адміністрації, в черзі за квасом чи на джазовому квартирнику. Зустрітися і не сказати один одному жодного слова, бо про що мають говорити двоє не знайомих людей, життя яких не перетинається і не перетнеться, як паралельні прямі.
- Куди вам, бо я зараз повертатиму? – запитала вона трохи хриплуватим з незвички голосом. Говорити вона не звикла.
- О! Ви умієте говорити! – пробував пожартувати він. – А чого не робили цього раніше?
- Бо я не клоун, щоб вас розважати. То куди вам?
- А, зупиніться перед кругом. Я звідти уже на тролейбусі.
- Гаразд.
Кілька секунд тиші. Сигнал повороту.
- А дайте свій телефон! – від несподіванки вона закашлялася, хитаючи в різні боки головою.
- Ні! – він її постукав по спині. Це дивно, але вперше хтось торкнувся її, а від цього не було неприємно.
- Чому? Я от – приємний співрозмовник.
- Ні!
- Ну, бувайте тоді.
- Прощавайте.
День минув якось непомітно. Уперше не було мігрені. Уперше в думках були не пікселі зі значками. Уперше вона зробила свій власний допис у соцмережах: «Люди, а що ви відчуваєте, коли до вас торкаються?» Хтось допитувався, як торкаються, хтось – хто, когось цікавило чи все гаразд. І їй уперше було цікаво спілкуватися з людьми. Не підглядати за ними у шпаринку своїй ай-пі адреси, а розказати щось своє, щось таке дивне, чому досі немає назви у її маленькому світі.
А вночі він їй наснився. Таким, розтріпаним, мокрим, з допитливим поглядом, піратською усмішкою і густим чоловічим голосом, як парфуми заворожуючим та елегантним. Так, подумалося їй. Голос – елегантний. І такий, наче аромат, що його вранці приміряєш перед виходом з дому. Снилося, що він зазирає до неї у вікно, що приносить квіти ще сонній, варить каву у ліжко. Ввижалося, що це може бути зручно – розділити мушлю навпіл з от таким баламутом. Хоча… Єдиний, з ким вона ділила будь-коли своє життя, - це мама. Мами давно нема. Може, це сум за нею? Все одно, жодних шансів. Він розчинився у тому дощі, як сіль. І нема.
Ранок не приніс з собою особливих змін. Дощ лив, затуляючи собою літо. Та їй і не треба було нікуди виходити. Та, от біда, жоден символ не хотів записуватися, жодна думка не затримувалася в голові, навіть звичне сидіння на дивані не допомогло. Така звична, затишна зажуреність у себе вперше в її житті дала збій. Може, лікарі мали рацію, коли, таки, не поставили їй діагнозу? Може… Та, що гадати? Жодних шансів.
Від нестерпної сверблячки десь попід ребрами, десь всередині, де завжди знаходився шлунок, а тепер знайшлася душа, вона заходилася пекти справжній торт. Вперше в житті. І, звісно, нічого в неї не вийшло. Коржі вийшли глевкими, шоколадна помадка підступно розтеклася по столу. Хоч сядь і плач, - усміхнулася вона про себе, дивлячись на страшенний безлад на такій завжди чистій кухні. Ет! Стукіт у двері застав її зненацька. До неї не ходять гості, навіть рахунки за послуги закидають у завбачливо підготовану скриньку. Від хвилювання обняла себе, намагаючись стримати трем, що не давав спокою з учорашнього дня.
Прочинила скрипучі двері, ніби вхід в якусь казкову нору – подумала.
- Привіт, я – Тім. Тимофій.
- Привіт.
- Який тут у тебе гармидер! Мене чекала?
- Ні, - хто ж тобі правду скаже?
- А ти у нас хто?
- Я?
- Ну, так.
- Я, - вона почервоніла від власної скутості. – Лада.
- Лада, - повторив він, пробуючи ім’я на смак. – Ладусю, Ладочко.
- Гм, - що кажуть незнайомцям, про яких ти цілий день думаєш, а уранці вони стоять у тебе на порозі? – Що ти тут робиш?
- Та, розумієш. Надворі дощ. А ти, як я бачив, співчуваєш нам, намокальникам.
- Ага.
- Ти небагатослівна.
- Трохи є.
- Ну. То я за двох!
- Гаразд, - усміхнулася вона вперше. Її обличчя вмить змінилося. Здивований вираз брів став щасливим, трохи незадоволень опущені кутики губ піднялися і смішливо задерлися, трохи не симетрично, заворожуюче, а в очах затеплілося те, чого вона й сама у собі не уявляла.
- Так от. Як ти уже чула, я – Тимофій. Художник, - чорнявий, жорстке кучеряве волосся закручувалося над лобом у смішного селезня, сині очі під окулярами, справжніми бутанськими окулярами. Не високий, хіба трошки вищий за неї. Поки про щось говорив, вона заворожено слідкувала за його руками. Вони були трошки потріскані і у тріщинки позабивалася кольорова фарба. Помітила, що не слухає. – А потім я зустрів справжнього темно-зелено-синього слона.
- Перепрошую. Якого слона?
- Так і знав! Знав, що ти не слухаєш!
- Слухаю, - знову почервоніла вона.
- Ага.
Цілий день пробалакали. Він говорив, вона слухала. Вбирала в себе. Так, неначе його життя раптом стало її. Його розповіді про те, як він зупинив її на дорозі, що думав, перепліталися з жартами на тему темно-зелених слонів, червоно-бурих бегемотожаб і велетенських літаючих корів.
- Покажеш мені, що малюєш? – невпопад запитала вона.
- Чом би й ні. Зараз?
- А далеко?
- Майстерня в місті.
- Ні, не можу. Я ж уже пила вино. Та й ти пив!
- А я не вожу машину!
- Як це?
- Ну, от так. Не умію. Боюсь.
- Смішний. Хіба можна боятися водити машину?
- Бач, можна.
- Тоді завтра.
- А можна у тебе заночувати. Я, розумієш, не уявляю, як добратися додому о такій порі.
- Ночуй, зараз постелю.
Вона постелила постіль у сусідній кімнаті. А він слухняно влігся спати. А за кілька хвилин запитала:
- Чуєш, а як ти тут опинився? Як мене знайшов?
- Та, нічого складного. Шукав найвіддаленішу у селі хату.
- А. А що робив у селі вчора?
- Позавчора вже. Дванадцята година.
- То що?
- Нічого, якщо чесно. Вигадав собі поїхати у перше ліпше село, куди прийде перший ліпший автобус з автостанції.
- А. Добраніч.
- І тобі.
- Чуєш?
- Ага.
- А навіщо ти це зробив?
- Що?
- Поїхав невідомо куди у такий дощ?
- Не знаю. Захотілося.
- Дивний ти.
- І ти.
- Напевно.
- Точно.
- Добраніч.
Якось непомітно для неї він переселився у її мушлю. Привіз натягнені на підрамники прожелатинені полотна, пензлі, фарби, якісь ножі, палички, листочки. Жив у своїй кімнаті, пропадав за роботою денно, а інколи й нощно. Вона теж працювала, раз-по-раз роздивляючись його. Він ніби вріс у її життя. Так дивно. Не вимагав нічого. Не розпитував. Просто собі жив. Випадково торкався ліктя, коли вона ставила на стіл каву, а він тягнувся до цукру. Уважно дивився в очі, коли вона за ним підглядала і не сподівалася, що він бачить. І їй це почало подобатися. Тільки хотілося більшого. Чого більшого? Вона ніколи навіть не читала нічого про любов. Звідки ж їй було знати, чого по спині їжачиться шкіра, а обличчя щоразу спалахує, як свічка, варто тільки подумати про нього.
- Чуєш? – спитав він з-за спини одного разу своїм звично-парфумним голосом, ніби про щось хотів запитати.
- Чую, - хотіла обернутися, та він не дав, притиснувши рукою до грудей.
- Що чуєш?
А вона вже й не знала, що чує. За гуркотінням серця, за шумом у вухах, за власним важким диханням. Чула ще його дихання. Його серце. А ще чула вогонь від його поцілунку. Чула, що її власна шкіра, тане, як та шоколадна помадка. Він просто завмер, обійнявши і міцно притиснувши до себе. Обернись і будь зі мною. Або відступись. І я відступлюсь. Що вирішиш? Заховаєшся? Відкриєшся?
Є такий молюск, перлівниця. Усередині неї інколи росте прекрасна перлина, але не кожному вона дістанеться. Відчуваючи доторк чужого, стискається, зачиняє двері у свій світ. Що ти вирішиш, перлівнице? Подаруєш себе пірнальнику? Чи залишиш його тут, на дні, без кисню, без надії?
І вона обернулася. Нехай що буде, а вона тут і зараз. І у її мушлі досить місця на цього дивакуватого нахабу. Тримай. Тільки не убий мене, як пірнальник перлівницю. Не убий.
А він ніжно, наче тонку керамічну статуетку, пташинку, обхопив її, підняв і поніс. Кудись. Де не місце нікому.
А на ранок її, ще сонну, чекав біля ліжка букет тендітних польових маків. Аромат свіжо звареної кави розносився по її дому.