«Де вони тепер? Вони віддалились!
Це не вони!»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Вони очікували – але не нас.
Вони теж – орачі холодного моря,
Вони теж дивляться поглядом безнадії
На нескінченну вервечку хвиль,
Вони теж думали, що хвилі це гори,
Тільки солоні, прозорі та сині,
Вони теж просякнуті запахом риби
І майструють човни, як колиски,
Вони закидали сіті в безодню легенд,
Вони теж ловили рибу «майбутнє».
Але вони чекають – вічно чекають,
Марно вдивляючись в ультрамарин:
Людей на човнах – але не нас!
Людей вісників – але не нас!
Людей-блукальців – але інших!
Ми залишимо їх – в очікуванні,
Збирати слова
В подерті мішки спогадів,
Будувати свої хижі
З важким каменів надії.
Бо ми не ті , ми завжди не ті…
Ми лише шукаємо…
Ми лише віримо і сподіваємось…
Лишаємо за туманом острів Очікування
Який більше ніхто не знайде…
Людей, до яких більше
Ніхто не прийде…