(Из древних ирландских скел)
Когда-то давно путешествуя по Коннахту я остановился на берегу океана около поселка Накил. Глядя в бесконечную даль воды я думал о грустной и трагической истории Ирландии, о бесконечных войнах между кланами и королями – без цели и причины. И тогда совсем приуныв, я написал такое:
В зеркальной глади луж заметил тень свою слепую
Ты слышишь, Эохайд*? Услышь, как ветер бьётся в парусине.
Искал я истину в обыденном извечную, простую,
А нынче ноги в Дублин донести уже не в силах.
Дней отраженья чужды мне, как при дороге знаки,
С народом чудным я над бездною иду - уж так сложилось,
Быть может, остров маловат был мне, а может все приснилось…
Поля Ирландии опять залиты кровью маков -
К судьбе беспечны были мы - такие от рожденья
На севере оленя потерялся след и три поэта
За тайною уходят или поплывут в свои сонеты.
В легендах грустью остывает след былых сражений…
И я, старинных грустных песен соль себе на рану
кладу и сокрушаюсь - когда-то ведь и нас не станет.
Сім років Конан мак Ліатлуахра жив поза законом, вбиваючи людей та собак, викрадаючи худобу…»
(Із давніх ірландських скел)
Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:
У дзеркалі калюж помітив тінь свою сліпу
Ти чуєш, Еохайде*, чуєш? Напни вітрила.
Я істину шукав в бувальщинах легку й просту
І ноги донести до Дубліна мені не сила.
Свічада днів чужих мені як придорожні знаки,
Із дивними людьми над прірвою іду – отак судилось
А на полях Ірландії – червоні маки –
Сліди легенд сумних – буття спинилось.
Ми легковажимо життям – такі вродились
Чи то наш острів замалий чи все приснилось…
На півночі оленя загубився слід і три поети
За таїною йдуть чи то пливуть в свої сонети.
І я пісень старих сумних собі на рану
Поклав і журюся – колись і нас не стане…