Купала, та невдовзі Спас
Прийшов небажаним фіналом
Того, що зігрівало нас.
Заграва згасла промениста,
Кружляє метушливий вир –
То вітер грає падолистом,
Жбурляє золото у двір,
Забувши про від’ємне сальдо.
Туман ширяє, хоч блідий,
Та шпальти сірого асфальту
Перефарбує на рудий.
Поволі, наче крадькома,
Іде за осінню зима.
* * *
Коли, нарешті, буде мить
Ввійти напередодні ранку
В легке мереживо світанку,
Де поза обрієм мигтить
Окута золотом блакить,
Жевріє світ фосфоболічний
Таємним полум’ям містичнім?
Коли нарешті буде мить,
Ввійти в країну, де довкола
Рожева смуга виднокола
І де веселка, наче міст,
Роса рясніє, як намисто?
Та годі, втім, шукати змісту:
Скоріше геть, мерщій за місто!
