Останній раз дорогу починаю,
останній раз каштановий листок
мене у путь востаннє проводжає...
Як золото, рудий, цей лист намок.
Останній раз осіння ностальгія
веде вперед і вказує маршрут.
Дощі на землю зливки сталі кинуть.
Мені вже час. Я вже востаннє тут...
Сталеві краплі вже несуть прощання,
вокзали, парасолі і мости.
Останній шанс зустрітись до світання,
щоб пригадати - є на світи ти.
Розтане скоро потяг у блакиті.
Мене не буде тут, хоча я ще живий.
Я дякую за всі нестримні миті,
коли сльоза ледь-ледь торкалась вій...
Класичний жанр - осінні розставання,
і епізод без слів мене несе вперед.
Якби ж я знав хоч трошки про кохання,
я осені віддав би цей сюжет.
Нехай осінні фарби загасають,
хоча ще жовтень тільки настає.
У небо з вітром листя відлітає.
Хай забере усе, що в серці є.
Яскраві барви, яблука червоні
сталевий дощ вже сірими зробив.
Дивлюсь на перехожих на пероні.
Загибло нині все, що я любив.
І тільки золотистий лист каштану,
один листочок, тільки лиш один,
неначе крапля дивного фонтану,
мене у путь далеку проводив.
Вже за добу нове життя почнеться
забути все я мушу. Тільки як?,
коли ще серце, таке справжнє, б'ється...
і осінь ще дає таємний знак.
В системі натяків неясних осінь
таємні знаки інколи дає,
і той, хто щастя в неї щиро просить,
час від часу отримує своє.
Хтозна, колись ще, може, осінь жовта,
на срібних струнах ще зіграє знов...
Звучати щастям буде кожна нота,
в мелодії із назвою "любов".
Останній раз дорогу починаю,
останній раз каштановий листок
мене у путь востаннє проводжає.
Як золото, рудий, цей лист намок.