Когда в сумерках
Спускаешься с гор в долину
(Ли Бо)
Мне так хотелось в чёрной темноте
Зажечь не факел, даже не фонарь,
А только, крошечный фитиль свечи…
Я в диком одиночестве хотел
Услышать тихий шёпот словно дар,
Глоток живого голоса в ночи.
Той ночью, оглушающе немой,
Нетопырём мохнатым грусть моя
Металась билась посреди стволов -
где ветки чахлых ясеней гноят
Меж лиственниц слепой укрытых тьмой,
И затаилась, вняв осенний зов.
Там, словно вата, ёлок глухота
и немота в болоте вязких снов.
А я без посоха, проводника –
Туда иду, где ходят наугад,
Где гордый ворон не найдёт дорог,
Где даже жаба друг – а ёж пророк,
Где вместо хлеба на обед печаль,
Где соль - на рану, где себя не жаль...
(на мой взгляд скорее с украинского, чем со старорусского)
Коли свiчка гасне
«Коли надвечір’ям
Спускаєшся з гір у долину…»
(Лі Бо)
Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –
Маленьку запалити свічку.
Я так хотів у дикій самоті
Живого голосу – тихенького – як дар,
У цю глуху і без’язику нічку.
Мій сум літає волохатим кажаном
Поміж дерев, поміж сліпих модрин,
Поміж вологих кволих ясенів,
Мій сум замовк, як осені погром.
Там наче вата глухота і німота ялин,
Там баговиння непробудних снів.
Та я іду – без костура і без поводиря,
Іду туди, де ходять навмання,
Туди, де гордий крук не донесе кісток,
Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,
Де замість хліба на обід печаль,
Де сіль - на рану, де себе не жаль…
