Бабуся Ганна (Зарисовки)

Бабусю Ганну любили усі онуки. І ті, що жили з нею на старому дворищі, що тепер опинилося майже у центрі міста, і ті, що приїздили з другого кінця міста, і ті, що жили в довколишніх селах. За що любили? Ніхто цього б і не сказав. Певно за її «житєйську» мудрість і природний гумор. Все у бабусі було краше і смачніше, ніж у батьків. І яблука, і суп з галушками та салом. І на все в бабусі знаходилися прислів’я, чи то приказки. І все ставало незвичним, хвилюючим, пам’ятним і смішним.
Як збереться онуків багато, та поки посідають усі до столу, то вже їжа й захолоне. Невістка сердиться, підганяє дітей:
 Швидше вже руки мийте, та сідайте!
А бабуся спокійно каже:
 Нічого, як голодне, то їстиме й холодне.
Першим ложку до рота доніс старший онук і таки обпік язика, на що бабуся промовляє:
 Гаряче? Студи, дураче. Під носом вітер є.
От пообідають внучата, ложки покладуть, не встигнуть ще й подякувати, а бабуся Ганна вже й приказує:
 Ну от, після хліба – солі сім часов волі: два спать, два лежать, а три чухаться.
Як усі тут, бабуся Ганна вплітала в свою мову «руські» слова, хоча ніколи російською мовою так і не говорила. І розбігалися внучата після обіду не спать, а гасати по всіх усюдах. Поліз малий Тарасик на стару грушу, що росла у кутку двору, та зачепився ненароком за висохлу гілку і продрав сорочку. Бачила це бабуся Ганна, бо саме зібралася іти до воріт, подивитися на те, що на вулиці робиться. Тому Тарасику діватися було вже нікуди. Похнюплений підійшов до баби Ганни, очікуючи наганяй, боязно зиркнув з під лоба. А бабуся тільки провела рукою по голівці і мирно сказала:
 Ну що? Добрі очі перед скверними людьми перехлопають?
І шкода Тарасику сорочки, і смішно від бабусиних слів, і вже не так боязно іти до матері виправдовуватися.
А бабуся не поспішаючи підійшла до воріт, сперлася ліктями на верхню, прибиту впоперек, планку і стала дивитися хто ж воно там іде. А йшли саме дівчата з роботи, з кондитерської фабрики, що її недавно збудували в кінці вулиці. Пройшли, прогомоніли. А спіднички на них коротесенькі, ну може трохи ширші за яскраві широкі модні пояси. Бабуся Ганна подивилася їм у слід і, ні до кого не звертаючись, мовила собі тихенько:
 Хоч голе, зате в рукавицях.
А тут уже повискакували з балки онуки і бігом повз неї до хати.
 Куди це ви зібралися?
 У кіно підемо!
 То хоч перевдягніться.
Та-а-а,  неохоче потягнула остання з пробігаючих, Оксанка, зовсім не рада такій непередбаченій затримці.
 Нічого, нічого. Голому зібратися – тільки підперезатися. Встигните.
Через кілька хвилин, таки перевдягнені, онуки випорхнули знову на вулицю і побігли, обганяючи одне одного. Біля воріт саме зупинилася сусідка і теж повернула голову у слід дітлахам. Бабуся Ганна примружила очі і, певно вгадуючи думки сусідки, промовила:
 Ви не дивіться, що вони малі. З них ще ЛЮДИ будуть.
Трохи поговоривши, сусідка пішла. А бабуся ще стояла коло воріт, щось згадувала. А згадувалось їй, як минулої осені, коли зненацька налетіли холоди, а син не встиг завезти вугілля, то зібралася вона поїхати трохи пожити у молодшої дочки. Своє рішення мотивувала:
Бо наша горниця з Богом не спорнтця.
І поїхала. Звичайно «городська» квартира – це не її старе дворище, але й тут знайшлися для неї справи. Так що не часто й вдавалося вийти у двір, та посидіти з тітками на лавочці біля під’їзду. А одного разу, коли сиділо їх жінок зі п’ять, вона раптом перервала бесіду та й каже:
 О! Діти ідуть.
Тітки обертаються. І де ж ті діти? А до під’їзду підходять два вже сивих дядька. Один навіть на ціпок спирається. А це ж і були її старші сини, Грицько та Михайло. А що? Для матері діти – завжди діти.
Бабуся посміхнулася своїм згадкам, відслонилася від воріт і неквапно пішла до хати. А вже ж, хіба варто квапитися коли роки роміняли дев’ятий десяток?
                                                                                 1999 р.