Усвідомлення того що мене завжди заворожували двері прийшло в мою голову якось несподівано. В той момент я сиділа и чекала на щось звичайне у довгому напівтемному коридорі, з однієї сторони якого були великі двостулкові білі двері зі склом, а на іншому кінці вікно яке освічувало його таємничим скупим білуватим зимовим світлом. Двері - це вхід чи вихід. Чи завжди є вхід там де є вихід. Двері це не просто роздільник приміщення на під приміщення, це подільник простору на підпростори. Кожні двері це вхід (чи вихід?) в міні світ того, хто за неї ховається. Все що засвоює наша душа та свідомість у зовнішньому Світі,проходить аналітичну обробку, засвоюється та трансформується у власні образи, та осідає цеглинкою у будівлі Особистості, саме за щільно зачиненими дверима нашого міні світу.
Питання знаходження своєї особистості завжди було для мене найболючішим. Іноді здається що зовсім неможливо жити без усвідомлення причини свого з’явлення на цей світ. Питання пошуку себе и свого місця у оточуючому світі займає забагато місця у моєму мозку. Іноді неспроможність відповісти на нього причиняє майже фізичний біль, а витікаючи з пошуку себе вчинки розгойдують всі накоплені протягом життя настанови і викидають мене на незнайоме узбережжя океану свідомості і змушує починати пошуки з початку.
Хто Ми, хто Я, навіщо Все. Що насправді цінно в Житті і де є справжнє. Як відрізнити віртуальні та насаджені цінності від надбаних поколіннями людей, яки жили на цій планеті і , зокрема, на нашій історичній родині?
Сьогодні передостанній день напередодні Великого посту. І це перший піст в моєму житті, якого я вирішила дотриматись. Не знаю як у мене це вийде. Маю плани за цей час знайти деякі відповіді. Зазвичай найправильніші відповіді лежать на поверхні. Тільки якщо голова задерта дуже високо вгору, то їх важко помітити. Тож маю надію, що деяке заглиблення в себе допоможе приборкати непокірливу голову і змусить очі роздивитися те що треба.
Музика в голові голові шепотіла і створювала меланхолічний настрій схильний до споглядання. Занурення у свинцові тягучі води Улюбленного озера як завжди подарували мить блаженства. Пливеш всередині цієї рідкої субстанції і весь світ навколо здається Іншим. Неначе ти занурюєшся сам у себе і лишаєшся наодинці з власною свідомістю. Думки течуть повільно і відповіді на питання що накопичились у голові якось самі собою приходять у голову. Приємно відчувати сильне тіло, напруження м»язів. Відчуваєш себе великою рибою, для якої плавання найприродніша річ у світі, неначе ти створений саме і лише для того, щоб повільно пливти в прохолодній воді.
Ця реальність була вже дуже близько до його омріяної Ідеальної реальності. Тут відчувався спокій і рівновага в душі і навколишнє середовище майже не створювало перешкод для самопізнання. Проте тут не було зовсім просто. Внутрішня робота забирала майже усі сили і інколи так виснажувала, що хотілося повернутися в реальність більш недовершену, але в якій треба було працювати не тільки за допомогою внутрішньої енергії, а й впливати на себе зовні або щоб ситуації впливали опосередковано – тоді взагалі можна було трохи «розслабитися» і відпустити все на волю зовнішньої Сили. А тут не зовсім не можна випускати з під контролю свій внутрішній світ. Тільки відвернешся від себе, як одразу отримуєш відповідь із зовнішнього світу у вигляді катаклізму, якогось страхіття чи ще чогось. Мало що винирне з Хаосу. Він тільки і чекає на помилку. Спуску не дасть. Всі пройдені з таким трудом етапи змішаються в один неконтрольований Світ , який поглине тебе. З такого майже неможливо вирватися. Ще ніхто не спромігся.
Раптом Він відчув майже невловимий дотик на своїй шкірі. Неначе метелик промайнув біля нього торкнувшись крильцем.
«Дуже дивно. Хто тут може бути. В уяві нікого не представляв. Не вистачало тут ще однієї свідомості. Теоретично це може бути. Але практично дуже навряд. Малоймовірно, щоб якась людська істота створила собі ідентичну моїй реальність. Хоча вона може бути і не зовсім ідентична. Досить співпадіння відсотків на 85, щоб почалося накладення. О, це було б дуже погано. Бо ніколи співпадіння не може бути повним і тоді при більшому спів падінні ніж на 85, більш сильна свідомість поглинає слабкішу і ти опиняєшся в чиємусь всесвіті, який хоч і схожий на твій, але все ж не твій, і тут вмикаються деякі механізми співвідносин, які заважають йти далі і ускладнюють наступний Перехід. А він, судячи з деяких відчуттів і інтуїції зовсім не за горами. Наприклад вчора пропливаючи над цим самим місцем на дні я відчув що за мною лишилася якесь світла пляма. Мабуть її ще не було тут, а тільки відчувалася її поява в недалекому майбутньому. Це і міг бути перехід. Якщо це так, то невдовзі я опинюся в іншому місці.»
Винирнувши на поверхню він вийшов на берег і влігся на м»якій сірувато-зеленій траві. Тут не було яскравих фарб і ніщо не заважало спокійному мисленню. Небо було прозорим і чистим, повітря свіжим і приємним. Високо в ньому чи то плавало чи то літало велетенське дерево. Його довжелезні корені розлого парили навколо товстезного стовбура, який складався з безлічі тонких жгутів, крона дерева була многоярусною і все воно виблискувало золотавими іскорками невідомого походження. Навколо дерева повільно і поважно плавали велетенські крилаті риби. Вони теж були для мене в цьому світі невідомим компонентом, який ще тільки треба було розгадати. Ніщо тут не могло бути просто так. Як, в цілому, і в будь якому іншому Просторі. Тільки не завжди це усвідомлюєш, проте коли починаешь це розуміти, потрапляєш у зовсім інший світ. Світ, в якому все закономірно і не буває випадкових обставин і випадкових речей на твоєму шляху.
Все почалося дуже давно. Хоча тепер поняття минулого, теперішнього і майбутньому набули іншого значення. Просто починаєш відчувати їх не як окремі етапи свого буття а як одночасний процес, який відбувається з тобою. Ти як би існуєш в усіх трьох «часах» одночасно, тільки це треба ще осмислити і прийняти. Взагалі найскладніше прийняти, бо навіть осмислення не дає сили відкинути набуті стереотипи і відкритися новому знанню. «Прийняття» і є найголовнішим інструментом для Переходу. Поки ти не сприймаєш все як належне, можна скільки завгодно намагатися перейти, але марно.
Так с чого ж усе «почалося»? З маленького хлопчика, який сидів на підлозі своєї кімнати і читав казку про сильного та хороброго принца. Цей принц був в деталях описаний в книжці і хлопчик мріяв стати таким же високим, чорнявим чолов»ягою із пронизливими зеленими очима і мужньою фігурою. Зараз він був худорлявим хлопчиськом в товстенних окулярах з невиразним обличчам і сіруватого кольору волоссям. В школі його дражнили і насміхалися, у дворі вважали дивакуватим простофілею, який забагато читає. Він замріяно закривав очі і оттчетливо уявляв себе високим, сильним, чорнявим принцем із бурштиновими очима. Він не просто уявляв, а ясно бачив і відчував себе таким, неначе десь в недуже далекому майбутньому такий Він вже точно існує.
Було багато дивних речей в житті цього хлопчика. Наприклад колись мама кликала тата пити чай, і хлопчик точно знав що батько відповість що тато прийде через 10 хвилин, бо не закінчив лагодити кран. А потім він 16-ти річним юнаком потрапив у лікарню із дикою біллю в животі. Лікарі поклали його у хірургічне відділення з впевненістю що це апендицит, а хлопчик чомусь відчув що треба рівно лягти, розслабити усі м»язи починаючи зі щелеп, шиї, далі спиму, руки, кожен палець, ноги та пальці на ногах. Щоб не було напруженості в жодному м»язі і представити як просто з неба йому в затилок вливається золотий потік і промиває тіло виносячи з нього якийсь темний бруд. А потім він прокинувся і відчув що нічого ніде не болить. І це було досить дивно як для нього так і для лікарів, яки виписали його наступного дня. Була там ще якась дівчинка після операції, якій він намагався втлумачити як зробити так щоб не боліло, але вона сказала що він зовсім з глузду з»їхав і наступного дня вони з мамою шепотілися і нишком поглядали на нього.
Риби в небі заворожували. Вони були велетенські та прекрасні. Чимось схожі на сфінксів. Такі ж величні і недосяжні створіння. Треба було повертатися…
Нескінченний потік галасливих машин повільно просувався ранковим стурбованим містом. Був пік масового переміщення з домівок в офіси. Знервовані водії палили, слухали музику і сварлися самі до себе. Вранішні пробки були невід»ємною частиною метушливого життя в місті. Скількі разів давав собі слово поїхати жити з міста в передмістя і ніяк не наважуся. На сьогодні було заплановано декілька зустрічей і одна з них мала принести цікаві новини.
