Намагаючись з водою говорить,
Вихваляє, тішиться на вроду,
Піднімає листя каламуть.
Відзеркалює вода її обличчя:
- «На, дивись, милуйся поки час,
Бо я к прийдуть люди- лісоруби
Кане в вічність врода твоя враз.»
Розмальована, як малая дитина,
Що на ярмарок прийшла у перший день,
Влітку верба гарна як людина,
Не дарма їй складено пісень
І у верби була душа – дріада –
Гарна: тіло гнучке, волосся, очі, стан,
І прозоре, ніжно-сіре плаття,
Що дріаді слугувало ніби храм…
Якось, весняного теплого вже ранку,
Коли «ноги» верби були ще в воді
Загарчало в лузі, і бензином
Повіяло з чорніючих полів.
Неспокійна верба над водою:
Враз згадала про людей вона;
А вода її застерігала – де дріада,
Дівчина мала?
І безстрашна верба загойдала віттям:
«Відійдіть ви душегуби звідсіля!
Безпорадна трава обвила ноги людські –
Та від цього ж їм яка біда?
А бездушні люди запустили адську ту машину – загуло…
І посипалися непритомні душі
З віть столітніх як розбите скло.
Де ж дівчина? Де прозора фея,
Що жила тут з давніх-давніх пір?
Все безбарвне…лісовая фея
Кров’ю полилася з сивих гір.
Опускала верба руки-віття в воду
Намагаючись з водою говорить…
Це колись було, вода забула вроду,
Ту, що тішила бездонную блакить.
