ни в песне, ни в горе, ни в дружбе, ни в страсти.
Прости меня, милый. Что было – то было.
Мне горько. И всё-таки всё это – счастье.
И то, что я страстно, горюче тоскую,
И то, что страшась неизбежной напасти,
На призрак, на малую тень негодую.
Мне страшно. И всё-таки всё это – счастье.
О, пусть эти слёзы, и это удушье,
Пусть хлещут упреки, как ветки в ненастье.
Страшней – всепрощенье, страшней – равнодушье.
Любовь не прощает. И всё это –счастье.
Я знаю теперь, что она убивает.
Не ждет состраданья, не делится властью.
Покуда прекрасна, покуда живая,
Покуда она не утеха, а - счастье.
1952
________________________________
Нікóли й нідé я себе не щадила:
у пристрасті, в пісні, у горі, у братстві.
Пробач мене, милий. Чомусь же любила…
Хай гірко мені. Але все це є – щастя.
І те, що я пристрасно, гірко сумую,
Страхаючись в ній - неминучій напасті,
на тіні обурююсь, марно ревную.
І страшно мені. І це все-таки – щастя.
Хай сльози оці, у задусі натхнення,
Докори приймаю, як бурі причастя -
Страшніше байдужість мені, всепрощення -
Любов не прощає. І все це є - щастя.
Я знаю тепер, що вона убиває.
Нема в ній жалю, і не ділиться влада.
Допоки прекрасна, допоки жива і
Тоді тільки й щастя, коли не розрада.
2012