Знаєте, кажуть, у Радянському Союзі не було Бога та сексу. Щодо сексу я не встигла дізнатись подробиць, мені було 16, коли я померла, а з Богом були постійно якісь складнощі, згодна. Деякі люди кажуть, що саме через відсутність Бога на нашій величезній території вибух на АЕС стався саме в нас. Хоча особисто в мене Бог був, того я не знаю, чому його вибір пав саме на мою ріднесеньку Станцію, та не мені судити його.
Бога я знала завдяки моїй бабці з Переяславщини. Вона мені про багатьох богів розповідала, та казала, що всі вони одне, і в тому й справа, що Бог – це все, Бог – не вгорі, Бог всередині. Бабця розповідала мені старі легенди про наших богів, бабця ж навчила мене плести вінки та співати пісень. Свято Купали в моїй родині шанували особливо: я народилася в цей день. Пам’ятаю, на останній мій день народження в рідному місті я сплела свій перший купальський вінок та пустила його водою Прип’яті. Звісно, так, щоб ніхто не бачив – не зрозуміли б. Хоча можу засвідчити, що Бог у жителів мого міста був, просто це не афішували. Ну, на всяк випадок.
...Йду берегом та дивлюся на віночок, що потроху пливе...
Звісно, я померла не в самій Прип’яті. Після евакуації ми поїхали до материної сестри в Росію. Це був перший раз, коли я поїхала з рідного міста більше ніж на місяць. Хворіла довго, батько вірив, що я виживу, мати – ні. І насправді, я не знаю, померла я за два роки через радіацію чи через сум за домом.
Звісно, після смерті я повернулася додому. Знаєте, ось дивлюся я зараз на людей і не можу зрозуміти, невже більше ніхто не цінує відчуття дому? Ніхто вже не розуміє, що домом не може стати будь-яке місце? Я слухаю розмови живих, хто приїжджає до Міста. Люди кудись намагаються поїхати, за кращим життям, за грошима, за перспективами, за надіями на світле майбутнє. Не розумію. Мені завжди здавалося, що коли людина втрачає відчуття дому, вона втрачає Бога в серці. А без нього, напевно, сумно жити.
Я не була занадто прив’язана до своєї квартири. Та я дуже люблю місто свого дитинства. І річку. І навіть Станцію, навіть після всього, що сталося, адже не було би Станції – не було би мого міста. Тому після смерті я сюди й повернулася.
Я тут така не одна. Додому в шістнадцятиповерхівку на героїв Сталінграда кілька родин у повному складі повернулося. По черзі... Я не питала в них, чого так вийшло – у нас не заведено про таке питати. Вони за межі свого будинку не люблять виходити. А ось молода жінка, яку живі прозвали «місцевою», любить гуляти містом. Вона мовчазна, навіть зі мною не розмовляє, ну то її право. Імена тих, хто повернувся до МСЧ, я називати не буду, їх і так знають. Та чого там... багато нас. Не менше тих, кого живі презирливо називають «самосьолами», наче якесь неприпустиме свавілля – повернутися додому. Тільки «самосьолов» стає все менше, а нас – все більше. Ті, хто не забув про те, що таке дім, повертаються потроху...
Я люблю гуляти Містом, люблю йти слідом за тими живими, хто приїхав до Прип’яті з добрими намірами. Намагаюся їх охороняти. Бо знаєте, аварійні будинки, дикі звірі, відкриті каналізаційні люки, багацько чого може трапитись. Живі чогось бояться тих мертвих, що сюди повернулися, та чого нас лякатися? Ми ж їх не боїмося, а вони становлять набагато більшу загрозу. Не для нас, звісно, для Міста. Та нас без Міста не стане. Натомість, якщо в серцях живих є щира любов до Міста, то ми їх завжди гостинно приймемо.
Взагалі я не показуюся живим, вони можуть тільки відчути моє тепло за своєю спиною, та не більше. Не люблю лякати, знаєте. Побачити мене можна тільки один раз на рік – біля ріки на Івана Купала, коли я з віночком приходжу. Та яка розумна людина піде на Купалля до ріки у... як ви її називаєте?.. Зоні відчуження, о.
Відчуження, ти диви. Наче все ваше, а ми чужими стали, от смішні.
З цим Купаллям взагалі смішно вийшло. Моя бабця померла, ще коли я малою була. Та вона дечому не тільки мене навчила. Тому коли померла я, мене ховали в білому вбранні, за традицією. Та не знайшлося на атеїстичному радянському просторі нареченого для померлої. От і доводиться зараз шукати. Жартую, звісно, нікого я не шукаю, мені й так добре. Та віночок кожного разу тоне. Хоча що йому ще залишається? І дурниці, але чогось сумно. У мене взагалі все з цим Купаллям неправильно виходить. Віночок треба пускати водою вночі з подругами, а я сюди приходжу сама на заході сонця. Ну, коли я жива була, батьки не дозволяли вночі ходить на річку, а зараз чого вже звичку міняти?
Та годі вже, чого я про сумне, та про сумне. Я про свій дім хотіла розповісти. Взагалі я не люблю повертатися саме до своєї квартири. У мене молодший брат ще серед живих. Для наших батьків інше місто було домом, а брат повернеться, знаю. Ось коли повернеться, тоді до нашої квартири й підемо. Посидимо на підвіконні, куди любили залазити малечею. У нас із вікна такий гарний вид на місто! А зараз ні, боюся заходити. Звідти все винесли. Живі. Боже, як за цим було страшно спостерігати! Спочатку твоє життя руйнує вибух, а потім все, що від нього лишилося, все, з чим було пов’язане стільки спогадів, все – розбирають ті, для кого ці речі нічого не значать. Страшно не люблю, коли з Міста хтось забирає якісь речі. Не їхні речі. Ну добре, ну візьміть подивитись та покладіть, де взяли. Агов, люди, це ж не ваше! Вам би було приємно, якби хтось чужий зайшов у ваш дім та забрав би щось що впало йому до ока?! А нам приємно, думаєте? Чи ви вважаєте, що тут уже нікого нема? Що нікому це вже не потрібно? Ой леле, поки є Місто, є ми. Коли природа поглинає Місто – це нормально, але не коли його руйнують люди. Ну добре, якщо щось конче потрібно, можна хоча б попросити?! Не навчиш цих живих ввічливості, за все життя посмертне не навчиш...
Знов якось сумно вийшло, от лихо! Ви не думайте, я не жаліюся, мені тут справді добре, і поки серед живих є хтось, хто так само любить це Місто, хто залишає тут часточку свого серця та тепла, – нам всім тут буде добре. Ми живемо, поки Місто пам’ятають. А нам так хочеться дожити те життя, яке зламав нам вибух!
...Чиїсь руки підхоплюють з води віночок.
Ой! Та я при житті так не лякалася! Це ж ще зуміти треба – налякати привида!
Ти хто? Та мовчи вже, я й так розумію, а хтось із твоїх почує – не оцінять, скажуть зовсім клепок в голові не вистачає.
Та бачу, що живий. Ну то що я тобі зроблю, припини.
А чого ти тут?
Ну так, у житті завжди все «якось так» складається. Та бачу, що любиш Місто. Але вже вечоріє, а я ваші правила знаю, ти не перший, кого я тут бачу.
Та не виганяю я тебе, може просто переймаюся? За твою без-пе-ку.
Я? А що я? Я тут живу, між іншим. Ні, моя душа вже заспокоїлася. Я тут за власним бажанням, знаєш.
Віночок? А от не треба чужі дівочі вінки з води хапати, не подумавши! Та ні, все добре. Ну якщо повернешся сюди після свого земного життя – зустрінемось.
Можна. Серцю завжди можна повернутися туди, де його дім.
